Відколи Галинчині тато й мама поїхали на заробітки до Італії, де тривалий час мешкала мамина мама, її другими батьками стали татові бабуся Надя і дідусь Петро. Вони дуже любили внучку, старалися правильно її виховувати, готові були краєчок неба прихилити, лиш би дитина не почувалася обділеною, самотньою.
Галинці було добре. Бабуся готувала для неї різну смакоту, догоджала. Дідусь дбав про всебічний розвиток внучки: під його наглядом вона виводила перші літери, розв’язувала простенькі приклади, дізнавалася багато цікавого про довкілля.
— Дідусю, а сьогодні лисичка передала мені окрайчик хліба? — із блиском в очах запитувала дівчинка, щойно дідусь повертався з полювання.
— Так, внученько, — відповідав з усмішкою дідусь. — Візьми гостинчик у моєму наплічнику.
«Лисиччин» подарунок так смакував Галинці, що вона просила ще. А бабуся дивувалася, як дідові вдається вмовити дитину їсти пісний чорний хліб.
— У кожного свої секрети, — хитро казав дідусь, не розголошуючи таємниці.
…Галинка завжди з нетерпінням чекала листоношу, котра приносила пенсію дідусеві, улюблений журнал «Барвінок» і смачні вафельки. Любила дівчинка ходити в походи з бабусею у вихідні. Любила вечорами слухати її цікаві казочки. Такі, здавалося б, прості речі робили Галинку щасливою. Бабуся з дідусем любили внучку й турбувалися про неї, хоча жили небагато, на відміну від її батьків та другої бабусі — Ганни. Хоча вони заробляли непогано, ніколи не тішили дочку подарунками. Навіть телефонували рідко. Не цікавилися, як справи в Галинки.
Минав рік за роком. Дівчинка виросла, закінчила школу. Мріяла стати лікарем, але навчання в медичному виші дорого коштувало. Тож вирішила вивчитися на економіста. Відмовилася від мрії, аби дідусеві з бабусею було легше її вчити.
Якось до Галі зателефонувала мама й ошелешила поганою звісткою: бабусю Ганну збив автомобіль, коли та йшла на роботу. Вона травмована, здоров’я погіршилося, тож, мовляв, просить внучку приїхати доглядати її. І це та бабуся, котра всі роки начебто й не знала, що в неї є внучка!
— Тобі буде тут добре, — переконувала згодом бабуся Ганна. — В мене великий будинок з усіма зручностями. Не те що в селі. Вивчишся тут на медика. Ти вже доросла, Галинко. Сама розумієш, що за бабину й дідову пенсії не порозкошуєш. А я вже роками за кордоном, можу дозволити собі все, що хочу…
— Рада за вас, — різко перервала розмову Галина. — Мене не цікавлять ваші гроші. Так само, як я не цікавила вас усі ці роки. Думаєте, буду вашою служницею? Гадаєте, купите мене, як ляльку в дорогому магазині? Ви помиляєтеся…
— Я ж твоя бабуся, я люблю тебе, — почулося по той бік «дроту».
— Бубуся? Ні, в мене є тільки одна бабуся, — відрубала дівчина. — Це бабуся Надя. Вона виховала мене.
…Галя вимкнула телефон. А бабуся Ганна ще довго дивувалася: «Те дівчисько зовсім не має клепки. Не розуміє, дурне, від чого відмовляється…» І досі Ганна не зрозуміла, що гроші — це, звичайно, добре, але вони ніколи не замінять тепла й любові рідних людей.
Соломія СТРИЖИБОВТ, с. Королівка Борщівського району.
Джерело: Вільне життя
