2017 рік у Тернопільській області проголошено Роком Української Повстанської Армії. За цей рік в області відновлюють пам’ятники, встановлюють меморіальні дошки, згадують та вшановують героїв національно-визвольного руху.
Водночас, з нагоди 75-ої річниці створення Української Повстанської Армії, яку на Тернопільщині будуть відзначати 14 жовтня на свято Покрови Пресвятої Богородиці, розпочинаємо серію публікацій про «невидимих» героїв нашого краю.
Ігор Олещук (псевдо «Грушка») народився 21 травня 1931 року в с. Чорний Ліс, нині Збаразького району. Інженер, громадсько-політичний діяч.
У 15 років написав щомісячний звіт № 3 і підписав його псевдо Грушка. Коли кдбісти викрили криївку і знайшли цей звіт, то за почерком легко знайшли автора. В 17 років його заарештували і кинули до Збаразької в’язниці, пізніше перевели до Тернопільського слідчого ізолятора. 22 листопада 1948 року військовий трибунал Прикарпатського військового округу засудив Ігоря Олещука до 25 років таборів суворого режиму. Покарання відбував на шахтах Воркути.
Зі спогадів пана Ігоря: «У 50-ти градусний мороз нас загнали в бараки на двотижневий карантин. Видали фуфайки, валянки і чуні. Нас, новоприбулих, пограбували «блатні», напавши на барак і забравши теплі речі, які ми взяли з собою. Через погане харчування і 12-ти годинний робочий день, чотири рази за півтора року потрапляв в оздоровчий пункт. В таборі не вистачало медичних працівників, а знаючи латину за 8 місяців вивчився на медбрата і почав працювати фельдшером у травмпункті шахти. Надавав першу медичну допомогу пораненим в’язням-шахтарям. Ми у 40-50-ти градусні морози будували міст через річку Аяч-Яга. Працювали по 12 годин. Незважаючи на те, що на обличчя натягували маски, все ж без обморожень не обходилося. Попри велике фізичне навантаження нас дуже погано годували. Привозили так звані «гарячі обіди» – 2 кілограми каші і літр олії на всю групу…». Звільнили Ігоря Олещука у 1955 році.
Одружився пан Ігор на початку 1960-х. Виховав трьох синів – Тараса, Романа і Володимира.
Працював на цукровому заводі «Поділля» (1956-62), у «Тернопільобленерго» (1962-1995). Від 1996 року – старший науковий працівник історико-меморіального музею політичних в’язнів (Тернопіль), Член НРУ (1989), від 1994 р. – член Ради Конгресу української інтелігенції, член ради Тернопільського обласного товариства «Меморіал», 2000-2002 рр. – його голова; від 2003 р. – голова комісії Тернопільської обласної ради з питань поновлення прав реабілітованих.
Автор книги спогадів «Шлях до світанку» (2001), путівник по музею «Тернопільський історико-меморіальний музей політичних в’язнів» (2007, співавтор), «За свободу і соборність» (2007, співавтор), численних публікацій у газетах «Вільне життя», «Свобода» та інших.
Нагороджений орденом «За заслуги» II (2016) і III ступеня (2006) – за значний внесок у збереженні та популяризації історико-культурної спадщини України та розвиток музейної справи; орденом князя Ярослава Мудрого 5-го ступеня (2009) – за значний особистий вклад у соціально-економічний, науково-технічний і культурний розвиток України; відзнакою Тернопільської міської ради I ступеня (2010); довічною державною іменною стипендією відповідно до Указу Президента України Петра Порошенка № 684/2014 від 26 листопада 2001 «Про призначення довічних державних іменних стипендій громадянам України, які зазнали переслідувань за правозахисну діяльність»; Тернопільською обласною премією імені Ярослава Стецька (2012); грамотами, подяками Тернопільської обласної державної адміністрації та обласної ради, громадських організацій.
За матеріалами Вікіпедії
