Коли він від нас поїхав, мені було дванадцять. За навчанням, друзями, першою закоханістю я навіть не помітила, як Женя отримав візу до США. Він швидко зібрав речі — і ми з батьками посадили його на літак до Чикаго. Мама дуже плакала.
Шлях до відкриття американської візи був для Жені важкий, але бажання кращого життя за кордоном пекло йому в серці, не давало заснути. Після першої поїздки до Англії за студентською програмою він мовби захворів. Часто повторював, як йому хочеться виїхати за кордон.
Після отримання диплома інженера-еколога Женя знайшов програму, згідно з якою потрібно було пройти практику, що відкривала шлях до роботи на фермі в селищі під Чикаго. Хоча практика — це голосно сказано. Під Києвом, у відкритому полі стояла ферма, що складалася із сараю, маленької кімнатки, огорожі та безлічі корів, яких потрібно було мити, годувати, доїти та охороняти вночі. Всі ці обов’язки лягли на плечі трьом 20-літнім парубкам — Жені та його товаришам. Їли хлопці лише те, що привозив їм наш батько, на фермі наймитів не годували.
Так сталося, що Женя зламав руку. Йому наклали гіпс, але від роботи не звільнили. Та найгірше, що коли з горем навпіл так звана практика закінчилася, хлопці не отримали дозволу виїхати на ферму до Чикаго. Простіше кажучи, їх надурили.
Та мій брат не покидав надії потрапити до Америки. Знайшов нову програму, за якою вдалося поїхати під Чикаго на ферму працювати ветеринаром. Однак там його чекали умови не кращі, ніж під Києвом, мізерна зарплата, жахливий побут, холодні макарони і якісь сірі коржики, невизначеного смаку.
Додому телефонувати не було звідки, тож давався чути зрідка. Після місяця таких фермерських тортур товариш Жені запропонував йому втекти до Маямі. Там їхні спільні друзі вже трохи влаштувалися. І однієї ночі Женя з другом покинули ферму, забравши з собою тільки гроші й документи. Добралися до Чикаго, знайшли роботу на будівництві, трохи пропрацювали, заробили грошей і зібралися далі, в теплі краї.
Із центрального аеропорту Чикаго взяли квитки на літак до Маямі і вже через кілька годин опинилися у Флориді. Теплий, сонячний, привітний штат відчинив для них двері. А далі все почало налагоджуватися. Женя працював молодшим офіціантом і посудомийником, мусив спати по три-чотири години на добу, та гроші потрібно було заробляти будь-яким способом.
Трохи краще йому стало аж за три роки після втечі з Чикаго. І тут — біда: 27 серпня 2005 року ураган Катріна забрав у Флориді багато людських життів. Молоді люди, серед яких був і мій Женя, створили волонтерську групу, шукали живих під завалами, збирали бездиханні тіла і їхні рештки.
На той час зв’язку з братом не було, три тижні від нього —ні слуху, ні духу. Батьки місця собі не знаходили. Мама постійно плакала і дуже схудла. І раптом — такий довгоочікуваний дзвінок: «Мамо, я живий, усе добре. Я мусив тіла збирати…»
Після цього в братовому житті відбулися приємні зміни. До нього приїхала з України його дівчина Галя, вони обжилися і з часом одружилися. Брат змінив роботу — став офіціантом в дорогому італійському ресторані. Його дружина працювала у відомому кафе. Заробленого обом вистачало, вони почали збирати гроші та відвідали різні міста США, зокрема Голлівуд у Лос-Анджелесі, Лас-Вегас; гірськолижний курорт у Кордільєрах… Та знову щось пішло не так. Женя з Галею розлучилися, і йому довелося будувати життя самому.
Настав час вирішувати — залишатися в США чи їхати додому. І брат подав документи на «Зелену карту». Через десять років отримав право жити і працювати в США. Тепер чекає, поки йому нададуть громадянство цієї країни. Все в нього прекрасно: високооплачувана робота, прекрасне місто, друзі. Та в’їзд до України йому заборонено, оскільки «Зелена карта» з особливою приміткою, яка означає, що можна їхати у будь-яку країну, крім рідної. Саме тому за дванадцять років ми бачились усього двічі.
Якось разом поїхали до Санкт-Петербурга на екскурсію. Наше тодішнє щастя годі передати словами! Але не обійшлося без пригод. Брат мав прилетіти рейсом Орландо—Нью-Йорк—Мюнхен—Санкт-Петербург. Готель був заброньований через Інтернет, тож ми з мамою приїхали, заселилися і того ж дня мали зустрічати брата в аеропорту. Приїхали туди. На табло було написано, що літак приземлився. Серце калатало, на очах — сльози. Але Женю ми не зустріли. На наші запитання про те, чи він сів у літак, ніхто не збирався відповідати. До готелю ми з мамою поїхали вдвох, усю дорогу мовчали. Довго сиділи на ліжку, не могли заснути. І ось о четвертій ночі хтось прокрутив ключ у дверях. Це був Женя. Він просто не встиг на свій рейс.
Вдруге ми побачилися в Мінську, відпочивали разом у санаторії. Цього разу брат прилетів раніше і вже зустрічав нас на вокзалі. Був одягнений у футболку, бо його багаж загубився — випадково скерували до Парижу.
Тоді ми могли тільки уявити, як щеміло його серце, адже був так близько до України… Тепер Жені 33, він дбає про кар’єру, а родини не має, як і права в’їзду до України. Часто зізнається, що згадує наше дитинство, як захищав мене від сусідських хлопців. Каже, як знову йому хочеться зустріти Новий рік з родиною, притулитися до мами, поговорити на чоловічі теми з татом. А як йому хочеться бабусиних вареників із капустою! Хоча мій брат і далеко, але водночас близько — в самому серці, в думках. Вірю, що ми скоро побачимось. Будемо сміятися і говорити до ранку про все на світі.
Оксана КАТРУСЯК, Вільне життя