1 жовтня, у день річниці смерті ректора Леоніда Ковальчука, на фасаді Тернопільського державного медичного університету, яким він керував упродовж 17 років, відкрили меморіальну дошку. Окрім того, відслужили панахиду в холі університету…
Біографічна довідка
Народився 15 березня 1947 року в селі Тернавка Ізяславського району нині Хмельницької області. У 1967 році закінчив Бережанське медичне училище, у 1973 р. – Тернопільський медичний інститут (нині – ТДМУ). Працював хірургом дільничної лікарні у с. Устя-Зелене Монастириського району Тернопільської області. З 1975-го — лікар-хірург, завідувач хірургічним відділом районної лікарні № 2 у селі Великі Дедеркали Шумського району, від 1978 — завідувач хірургічного відділу центральної районної лікарні в м. Знам’янка Кіровоградської області. З 1980-го — у Тернополі: хірург міської лікарні № 1, асистент, доцент кафедри хірургії медичного інституту (з 1981), головний хірург обласного управління охорони здоров’я (1983—1987рр.), з 1987 — завідувач кафедри шпитальної хірургії, з 1994 — проректор з лікувальної роботи, з 1997р. — ректор ТДМУ.
«Він був хірургом від Бога», – так відгукуються про покійного ректора Тернопільського медичного університету ім. І. Я. Горбачевського Леоніда Ковальчука. Першого жовтня, на 68-ому році життя, він відійшов у вічність. Незмінним ректором медуніверситету Леонід Якимович був упродовж 17-ти років. Ось як згадує про свого вчителя професор кафедри №1 Тернопільської університетської лікарні Анатолій Беденюк:
– Я був першим клінічним ординатором у Леоніда Якимовича. Ми познайомилися у 1987-ому і до цього часу зберегли теплі стосунки. Я ще не можу повірити у те, що його немає…
«Найкоханіша жінка в хірурга – хірургія»
Упродовж десяти років Леонід Ковальчук боровся із важкою невиліковною недугою. Втім, колеги ніколи не бачили його засмученим з цього приводу.
– Пригадую, коли у Леоніда Якимовича лише діагностували недугу, він зібрав усіх нас на п’ятихвилинку і сказав про це, – продовжує розповідь пан Анатолій. – Не знаю, чи хтось інший, будучи на його місці, так вчинив би. Як лікар я розумію, який нелегкий курс лікування моєму вчителю доводилося проходити, однак він, попри все, залишався оптимістом і ніколи ні на що не скаржився. Я горджуся, що мав такого наставника, якби не він, не знаю, як моє життя надалі склалося б.
Після закінчення клінічної ординатури я отримав скерування на роботу на Волинь. Дружина наполягала на переїзді, бо у нас було доволі складна фінансова ситуація, не було свого житла, а ще двоє малих дітей на руках… І якби не Леонід Якимович, я б таки переїхав туди, але висококваліфікованим хірургом навряд чи став би. Він тоді мені сказав: «Толю, не роби дурниць. Ти знаєш, що жінок треба слухатися, але робити навпаки», і таки мав рацію.
Леонід Якимович був доволі суворим, але справедливим учителем. Знаєте, як важко упродовж кількох місяців сидіти над написанням наукової праці? А Леонід Якимович завжди вмів стимулювати й підтримувати. Завжди жартував, що найкоханіша жінка в хірурга – хірургія, ну, а потім, звичайно, дружина. Він був Хірургом з великої літери. Якось до нас приїхав американський хірург і спостерігав, як Леонід Якимович проводить дуже складну операцію на кишківнику. Після того, як вони вийшли з операційної, іноземець не міг стримати своїх емоцій, мовляв, якби на власні очі не побачив, ніколи б не повірив, що таку операцію може провести сам хірург без спеціального устаткування. Леонід Якимович врятував дуже багато життів. На 60-річчя ми подарували йому золотий скальпель, якого він, безумовно, заслуговував. Навіть коли Леонід Якимович став ректором, до нього можна було будь-коли зателефонувати, попросити поради в тому чи іншому випадку – він нікому не відмовив. А якось ми, троє хірургів, проводили складну операцію на підшлунковій залозі і не могли впоратися, тоді зателефонували Леоніду Якимовичу, він покинув учену раду і помчав до нас, зробив усе, як завжди, філігранно.
Леонід Якимович не любив сидіти у кабінеті, був дуже активний, ніколи ніхто не знав, у яке відділення він сьогодні загляне, хотів сам усе контролювати.
Анатолій Дмитрович в останні дні практично весь час спілкувався зі своїм вчителем.
– У Леоніда Якимовича утворився гнійник після лапароскопічної операції із видалення жовчі, і мені довелося його видалити. Приходжу до нього і кажу, як буду це робити. Він всміхнувся і промовив: «Я б теж так зробив, Толю».
Він був неперевершеним оптимістом, мав таку силу волі до життя, що ні ми, ні, може, й він не вірили в те, що станеться. Ще о першій ночі попросив дати йому ноутбук – хотів зайти на сайт медуніверситету, а о пів на восьму ранку його вже не стало… Упродовж цього часу з ним був його єдиний син Олександр — заступник головного лікаря університетської лікарні.
Ліпив вареники і пік найсмачніший хліб
«НОВІЙ…» вдалося поспілкуватися з рідною сестрою Леоніда Якимовича Нелею.
– Нас у батьків було шестеро: Леонід був найстаршим, а я — наймолодшою дитиною у сім’ї, – розповідає. – Між нами різниця 22 роки, тому про дитинство його знаю лише із маминих розповідей. Мама розповідала, що він завжди був слухняним і не завдавав їй особливих клопотів, двічі йому повторювати не треба було. Коли з хлопчаками грав у війну, завжди був командиром. Ще з дитячих років проявляв лідерські якості. До речі, любив вишивати. Ще донедавна зберігала подушечку, вишиту ним власноруч. Наша мама дуже гарно вишивала, він біля неї й навчився. А ще любив готувати – борщі варив, вареники ліпив. Пригадую, приїжджаю до нього на дачу, чую, щось так смачно пахне, а брат уже хліб спік. Такий смачний! Не знаю, чи кожна добра господиня змогла б позмагатися з ним. Коли у 1988-ому помер батько, Леонід замінив мені його. Здавалося, не було такого прохання, якого б він не міг виконати. Якщо у мене в сім’ї хтось хворів, завжди телефонувала не на швидку, а брату. І байдуже, що Леонід приїхав додому серед ночі після дуже важкої операції, ніколи не казав, що втомлений, а відразу мчав до нас. Що казати, якщо він мені і моєму старшому синочку Віталику життя врятував. У мене були дуже важкі пологи, під час яких відмовила нирка… Словом, усе обійшлося, а коли я вийшла з лікарні, то Леоніда покликала за хресного. Дуже балував він похресника… Нині Віталик навчається у медичному коледжі в Італії, то Леонід завжди цікавився його справами. Востаннє ми бачилися за місяць до його смерті. Приходила до нього в лікарню. Попри те, що був дуже виснажений, намагався всміхатися, жартував. Знаєте, він ніколи не говорив мені про свою недугу, старався вберегти мене. Був таким сильним й оптимістично налаштованим, що, здавалося, нічого поганого з ним не може статися, але, як бачите… Не можу й досі в це повірити, дуже важко…
