— Влітку ми розписалися. З того часу чекали на повернення з Донбасу капелана Володимира Андрухіва. Для нас було символічно, щоб саме він нас повінчав, бо ми з Сергієм познайомилися завдяки військовій справі, — каже волонтерка 44-річна Тетяна КУБИШКІНА зі Львова. У листопаді повінчалася із капітаном Збройних сил України Сергієм НОВІКОВИМ, 43 роки.
Обряд провели у духовному центрі Тернопільської артилерійської бригади. Великого свята не влаштовували. Запросили лише батьків і близьких друзів, пише Газета По-Українськи.
— Ми познайомилися через соціальні мережі, — розповідає Тетяна Кубишкіна. — Були в одній групі для військових і волонтерів. Якось вирішили організувати зустріч у Львові. Всі, хто планував бути, скидали мені свої контакти. Тоді Сергій уперше написав. Та на зустріч він не прийшов. Зрештою я дізналася, що він затримався у госпіталі, а потім шукав нас на милицях по всьому місту. Відчула себе винуватою. Вирішила зустрітися з ним наступного дня.
— З першого погляду не зрозуміла, що Сергій — мій майбутній чоловік, — продовжує Тетяна. — Ми дорослі люди. Обоє раніше були одружені, маємо дітей. Коли вперше побачилися, не було відчуття, що між нами пробігла іскра. Зустріч минула спокійно. Сергій мені сподобався: дуже контактний, веселий, уміє підтримати будь-які теми в розмові. Ми багато про що говорили і сперечалися. Потім зустрічалися ще кілька разів, поки Сергій лежав у госпіталі. Перед від’їздом на Донбас він запитав: “Чи будеш ти мене чекати?”. А потім додав: “Чекай”. Спитала, чи для нього це важливо. Коли почула ствердну відповідь, пообіцяла, що чекатиму.
Доки Сергій Новіков був на Донбасі, часто дзвонив коханій. Вона в цей час допомагала організовувати волонтерську допомогу для військових.
— Освідчення як такого не було. Декілька разів повторював слова: “Я хочу бачити тебе своєю дружиною”. Спочатку сказав це мені, а згодом — моїм батькам. Так і вирішили, що треба побратися.
Минулої весни Тетяна переїхала до Сергія в Тернопіль.
— Жити на два міста важко, тому питань про переїзд не виникало, — говорить вона. — Сергій саме повернувся з Донбасу, а я завершила свої справи у рідному місті. Кілька тижнів тому були у Львові. Назад поверталися пізно ввечері. Коли стояли на вокзалі, я відчула полегшення. Сказала: “Нарешті ні я тебе не проводжаю, ні ти мене. Тепер ми разом їдемо додому”.
