Жительці Тернопільщини Вірі Слотюк 1 серпня виповнилося 100 років. У жінки 3 дітей, 9 внуків, 15 правнуків і 3 праправнуків. Довгожителька каже, головне, чого вчила дітей — бути добрими людьми та не брати все близько до серця. Про це пише Суспільне.
Зі столітнім ювілеєм Віру Слотюк привітали діти, сусіди та знайомі, а також голова громади. З батьками із Польщі приїхала й праправнучка жінки Злата.
Пряма мова
“Вітаю вас, бабусю! Бажаю щастя, здоров’я, щоб ви жили довго-довго й не забували, як сильно ми вас всі любимо!”.
Віра Слотюк народилася на Рівненщині, а більшість життя прожила на хуторі Петрівка, зараз це територія Залозецької громади, розповідає зять Віри Слотюк Петро Коваль. “У ті часи люди шукали, де більше землі і щоб вона була в одному місці. Тому сім’я переселилися з Радивилівського району Рівненщини на хутір Петрівка біля Загір’я. Колись скуповували землі, щоб обробляти, заради цього її перевезли сюди малою. А потім прийшла радянська влада і всі землі відібрали, вони лишилися там з маленьким кусочком землі і на хуторі жили”.
Петро показує свідоцтво про народження ювілярки.
“Романюк Віра Степанівна, це дівоче її прізвище. Народилася в селі Прокази — Дружба в Червоноармійському районі Рівненської області УРСР”.
Коли чоловік довгожительки помер, діти забрали її жити до себе у Залізці. Світлин у жінки збереглося небагато. На одному з фото Віра із подругою.
“Ото я і моя подружка моя Сташка. Вона не працювала, бо вийшла заміж і мала діти вдома. Ну а я — на ланці. Гектар буряка цукрового, пів гектара кормового і так працювала, сапувала. Корову тримали, свині, хазяйство було. Будували все. Пам’ятаю біду, що я в біді жила. Працювала і ніц не мала. Бо то так було — працюєш і нічого не маєш. От корову видоїш — пару копійок візьмеш за ту літру молока. Та навіть не літру, а 6 літрів давала на день корова, і я носила з Петрівки десь 5 кілометрів, бо тут не брали молока. Несеш молоко — переб’ють, сметану візьмуть, а молоко несеш назад додому”.
Віра розповідає, її чоловік був родом з Нижківців. Цей населений пункт також був біля теперішнього села Загір’я Залозецької громади.
“Я тако подумала: він бідний, повмирали у нього батьки, і я бідна сирота”.
Донька довгожительки
Ольга Коваль — донька Віри Слотюк. Каже, мама розповідала їм про свою молодість. Найбільше запам’ятала, як у часи Голодомору в пошуках їжі на Тернопільщину приходили українці з інших областей.
“Мама наша добра, добра до всіх людей. От є люди, що наприклад, люблять плітки, а наша бабуся не така. Наша бабуся — тихенька, скромна жіночка. Розказувала, що було таке, що біда була, що не було навіть у що навіть вбратися. Каже, що бідно жили, тепер каже, що їй рай. І голод був. Приходили до нас люди з Вінниці і ще звідкись, то курям нам’яли картоплі і вони бідні забирали куряче. То мама це згадує найбільше і цінує хліб, щоб все було, щоб не розкидатися, щоб берегти. Вона все зберігає, геть усе, бо каже: “ви ще не знаєте, що то було і ще невідомо, що ще буде. Зараз добре вам, але було таке, що не було нічого”. Вона все зберігає, зберігає навіть пакетики, все ховає під матрац”.
Довгожителька розповідає, одного разу прихистила 10-річного хлопчика з Вінниччини, його звали Віктор.
“Прийшов і каже: “буду тут”. Пас у нас корову і потім прийшла його сестра забрала. То як моя дитина була, з моїми хлопцями був”.
У свої 100 років жінка ще допомагає по господарству — іноді перебирає квасолю чи збирає фрукти. Каже, вірить у добро і це ж радить іншим українцям. “Всього добра! Щоб добрі всі були! Діти поважали батьків, а батьки – дітей і щоб було все добре!”
Також пригадайте: Ювілей кафедри фінансів ім. С. І. Юрія ЗУНУ: 55 років підкорення вершин знань та виховання еліти.
Ювілей кафедри фінансів ім. С. І. Юрія ЗУНУ: 55 років підкорення вершин знань та виховання еліти
