7 березня 2016 року обвинувачений відпочивав у місцевому барі. Там він став свідком сутички між декількома людьми, у яку випадково потрапив й сам, отримавши від невідомої людини тілесні ушкодження.
Жінка, яка стояла у той час при вході у бар вказала, що гр. Г наніс їй у процесі сутички удар(кваліфікація – ч. 1 ст. 296 КК України (хуліганство, тобто грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю). Громадянин Г. зазначив, що до цих подій потерпілої не знав узагалі.
Читайте також: Тернопільська Свобода перед Великоднем чистить свої ряди – із партії вигнали Турського, Сороколіта, Навроцького
Чоловік потерпілої, котрий знаходився у той день разом зі своєю дружиною, дав показання про те, що не бачив як гр. Г. наносив жінці удар, оскільки в приміщенні бару у цей момент не був. Тому, за допомогою аргументації адвоката та зважаючи на вимоги ст. 23 КПК України про безпосередність дослідження судом доказів, суд не взяв до уваги слідчі протоколи, у яких фіксувалося відтворення подій (а саме: як обвинувачений наносив потерпілій удар).
Виписки з медичних карт вказали, що потерпіла разом зі своїм чоловіком на момент нанесення їй фізичної сили мали легку степінь алкогольного сп’яніння. До того ж, показання потерпілої та її чоловіка про те, за яких обставин вони вперше побачили обвинуваченого, суперечливі. Окрім того, потерпіла не могла уточнити куди саме гр. Г. її вдарив. Медичного огляду чи експертизи щодо тілесних ушкоджень потерпіла не проходила.
Розходилися й показання потерпілої та її чоловіка на те, як був одягнений Г., що також свідчить на користь сторони захисту.
Адвокат Станіслав Борис, захищаючи клієнта згідно з дорученням № 567 від 29.04.2016 року, виходив із тих міркувань, що ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо прокурор не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом (ч. 2 ст. 17 КПК України). Як аргументував у суді Станіслав Борис, визначення «поза розумним сумнівом» використовував у своїх рішенням Європейський суд з прав людини. Зокрема, у п. 43 рішення від 14 лютого 2008 року у справі «Кобець проти України», /у якому міститься посилання на першоджерело – рішення у справі «Авшар проти Туреччини, п. 282/ Європейський суд з прав людини вказав, що доведення «поза розумним сумнівом» має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких та узгоджених між собою. На думку правозахисника, таких ознак чи презумпцій, котрі давали би можливість поза розумним сумнівом стверджувати про винуватість Г. у вчиненні ним злочину, не було.
Суд дійшов висновків, що з відеозапису, який надав прокурор, неможливо встановити причетність обвинуваченого Г. до вчинення будь-яких дій. Оглянувши зазначене відео, потерпіла не могла вказати, де вона на ньому зафіксована, обмежившись фразою «десь є», а у подальшому зазначила, що «на ньому взагалі нічого не видно».
Щодо інших доказів, суд наголосив на тому, що документи містять дані щодо обставин провадження, повідомлені самою лише потерпілою та аналогічні до тих, які вона висловила у суді. Взявши до уваги усі докази, а саме: показання потерпілої та три протоколи, суд повважав, що вони не є достатніми для визнання Г. винним згідно обвинувачення.
Відтак, Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області визнав Г. невинуватим у пред’явленому обвинуваченні, винісши 09.02.2017 р. виправдувальний вирок.
