Днями у соціальних мережах з’явився допис відомого екскурсовода Сергія Савченко про Тернопіль та ставлення містян до солов’їної мови.У дописі автор ділиться своїми враження: “”Я дзвоню своїй матусі!”, – говорить маленька дівчинка своїй подружці на Театральному майдані. Ці слова мене спантеличують, бо у Києві такого не почути. А тут ця дитина говорить так, бо маму почуває матусею. У цей час поруч таксист українською свариться на парубка, говорячи, що він йолоп, бо вибігає під самісінькі колеса автівки. Він каже “йолоп”, бо за йолопа його приймає. І дарма, що хлопець із квітами біжить через дорогу до дівчини, яка, помічаючи його, кричить “Милий!”, бо милим для себе вважає. Я стою вражений серед Театрального майдану, на якому вирують емоції. Українські емоції!
За два дні перебування у Тернополі я жодного разу не почув російської. Мені ніде не довелося нагадувати про свої права, у жодному закладові я не випрошував українськомовного обслуговування, ні з ким не з’ясовував стосунків з приводу порушення закону.
Але мене здивувало не це. Тут говорять українською не за примусом і не за обов’язком. Тут говорять українською, бо це природно, бо неприродно говорити інакше. Як неприродно переживати інакше різні, зовсім протилежні емоції: від радості і щастя до горя і відчаю. І це – найцінніше!
За століття окупації нас не просто змушували читати і писати чужими мовами, нас зухвало і послідовно привчали відчувати світ чужими словами. У нас забирали право сміятися і плакати українською, українською вигукувати, пліткувати, дивуватися, бешкетувати, сперечатися і доводити свою правоту, нав’язуючи переконання, що наше – якесь нетаке, хуторське, другосортне, недолуге абощо.
Ми забули, який він світ на український смак. Відтак, будьмо чесними: ми навчилися говорити українською, але мало намагаємося нею почувати. У цім біда, бо мова без емоцій приречена на втрату життєвості і поступове перетворення на набір малоцікавих канцеляризмів.
Тому, дорогі друзі, любімо маму українською! Захоплено подорожуймо українською! Сварімо сусідів українською, фліртуймо і освідчуймося українською! Кохаймося українською, а за потреби – плачмо українською! Ображаймося українською і українською вибачаймо! Нехай наші емоції будуть такими ж красивими, багатими, як наша мова, і нехай мова допомагає іще краще, ще повніше відчути усе, що дарує нам життя!”
Інформацію взято із фейсбук сторінки Екскурсовод Сергій Савченко
