Протягом останнього року увагу окремих журналістів та медіа привертає увагу трагічний випадок, що стався на Шумщині (ДТП з летальними наслідками), в якому постраждав Олександр Бойко.
Родині загиблого хочеться висловити найглибші співчуття і побажати сили та терплячості, щоб пережити гіркоту втрати близької людини…
Звісно, що інший учасник ДТП – Юрій Золотун, “охрещений вбивцею” ще до винесення вироку, хоча цілком імовірно, що не безпідставно, проте, як відомо, вирок не набрав ще законної сили, а справа знаходиться на розгляді суду апеляційної інстанції.
З опрацьованих мною журналістських матеріалів, які були опубліковані, я знайшла багато інформації, що відображає гнів і біль родини потерпілого від втрати, проте не змогла знайти жодних відомостей про Юрія Золотуна, що обвинувачується у вчиненні цього злочину.
Мені, як журналісту, стало цікаво, що відчуває ця людина, яка її позиція стосовно вчиненого. Пан Юрій погодився відповісти на ряд моїх запитань:
— Пане Юрію, знайдені мною матеріали характеризують вас не з найкращого боку, але хочеться почути вашу думку, яке ваше ставлення до того, що сталося?
— Перше, що я хочу сказати – це найглибші співчуття родини загиблого, я своєї вини ніяким чином не заперечую. Не проходить дня, щоб я не згадав того, що сталося, щоб не картав себе за вчинене. Я не можу компенсувати родині Олександра втраченого батька, чоловіка, але хочу, щоб вони знали, що мені не байдужа ця ситуація, що я розкаююся і дійсно дуже сильно переживаю.
— Часто після таких ДТП водій намагається втекти з місця події, переховується, як було з вами?
— Після аварії я був у шоковому стані, не міг усвідомити того, що сталося. Але я не втікав з місця події, не сховався, дочекався приїзду поліції, пройшов експертизи і взяв на себе вину. Я знаю, що маю відповісти перед законом і родиною загиблого, відвідую суди, намагаюся добитися правди і для себе.
— От власне щодо суду. Вражає великий строк, який вам присудили у першій інстанції, а ще більший подив викликає сума компенсації. Як так сталося?
— Це стало деяким шоком і для мене. Я звісно не намагаюся себе виправдати, але суд до мене був дуже суворим: 7 років і 1 мільйон 200 тисяч компенсації – це надто багато. У мене теж є родина – дружина і двоє неповнолітніх дітей, їх утримую я сам. Як я маю залишити їх на довгих сім років? Не знаю… І як взагалі маю з-за грат сплатити компенсацію? Це для мене поки залишається незрозумілим…
— Родина потерпілого наполягає на такому рішенні, як гадаєте, чи беруть до уваги те, що і у вас є сім’я?
— Не знаю чи маю право оцінювати їх дії. Ці люди перебувають невимовному горі, тузі за своїм батьком. Але чи стане їм легше від того, що моя дружина і діти сім років не бачитимуть свого батька? Я не знаю. Можливо, вони не думали, хто утримуватиме моїх дітей, якщо мене так засудять. Я щиро співчуваю родині Олександра, я наголошую, що визнаю себе винним, але кожен українець має право на справедливий суд і сподіваюся, що апеляція це моє право забезпечить.
Мене вразила суворість вироку щодо Юрія Золотуна. Суд першої інстанції вважає справедливим рішення про 7 років позбавлення волі та 1 млн. 200 тис. грн. моральної шкоди. Гадаю, жодні гроші не можуть компенсувати життя людини, як і позбавлення батька іншої людини, приречення її на бідність. Можна була би іншою, якби Юрій не визнавав себе винним, якби втік з місця події, якби не розкаювався. Але ж ця людина цілком усвідомлює, що сталося і все що вона хоче – це справедливості і не просто «засудження».
Горе має кілька стадій свого розвитку, одна із яких – гнів. Здається, що у сторони обвинувачення ця стадія надто затягнулася, адже не зважають на двох дітей Юрія, не хочуть зменшити строк ув’язнення або ж моральної шкоди. Вони хочуть покарати винного, нехай і ціною добробуту іншої родини. Так, трагічна подія може перетворити на пекло життя обох сімей, де одні оплакуватимуть померлого, а інші позбавляться батька, чоловіка, годувальника на довгих сім років. Чи може таке покарання заповнити порожнечу від втрати? Чи варта смерть семи років життя іншої людини і чи коштує мільйон гривень?
Джерело: Часопис
