Прочитала колись у «Калині» лист «Була в мене подружка» — і ніби себе між його рядками побачила. Мучить мене совість, бо підло вчинила. Може, полегшає на душі, як розповім і покаюся…
Ми з Оксаною разом навчалися в одному з тоді ще інститутів Тернополя. У неї був заможний хлопець, тож винайняв їй квартиру поблизу вишу й оплатив за півроку наперед. Потім вона мені розповіла, що й за те, аби стала студенткою, заплатив дві тисячі доларів хабаря. І це було ще до весілля. Оксанині батьки вже так звикли, що їхній майбутній зять багатий і щедрий, що часто вимагали від нього дорогих подарунків. Хоча тато Оксани сам був не з бідних, завжди працював, як-то кажуть, при кориті.
Згодом моя подруга таки вийшла за Руслана заміж. По весільну сукню їздила аж до Києва — і на неї, і на дорогу дав гроші наречений. Розповідати про розкішне весілля не буду, бо шпальти не вистачить. Після нього зажили молодята в новій однокімнатній квартирі, як у раю. Коли Оксана народила синочка, то Руслан винайняв няню, щоб допомагала молодій матусі, й платив їй, як нині пам’ятаю, 80 доларів на місяць.
Оксана поводилася, як пані. Викликала таксі, давала водієві список покупок, гроші — і він привозив їй додому все, що просила. Як в американських фільмах! Коли Оксана приходила вряди-годи до інституту, то витягувала з кишень гроші жменями — чоловік не рахував, скільки вона витрачає. Думав, що відкладатиме, адже мріяв про більшу квартиру.
Проте відкладати Оксана не вміла. Гроші, що залишалися, витрачала на розваги, запрошувала нас, студентських подружок, до ресторану. Нам, звісно, це подобалося, хоч і жаба давила. Водночас вважали, що Оксана марнотратна, але мовчали, не вчили її жити.
З часом Руслан таки придбав простору трикімнатну квартиру, точніше, взяв у кредит. І Оксана почала нас запрошувати додому, бо ж місця було вдосталь. Чоловік їхав на роботу, дитину забирала до себе няня, а ми приходили до Оксани і влаштовували собі фестивалі ледь не з феєрверками. Зрозуміло, що все за її кошт.
Якось у вихідні я напросилася до Оксани в гості, хоча Руслан дуже не любив цих наших дівчачих застіль. У суботу й неділю хотів побути із сім’єю без сторонніх людей. Але керувала в хаті Оксана, тож чоловік змирився. Ми, як завжди, сіли до столу. Я навмисно швидко напоїла подругу, а коли вона заснула, звабила Руслана. Він — нормальний, порядний чоловік, але опиратися моїй настирливості не зміг.
Ні, кохання тут ні до чого. Просто я чорно заздрила Оксані. Руслан не пив, не курив, прибирав, міг зготувати їсти, попрасувати, побавитися з дитиною — все, що завгодно. А моя подруга не цінувала цього, не розуміла свого щастя. Скажіть, хіба любляча матір, дружина покине вдома чоловіка з сином заради того, аби провести з друзями вечір у ресторані? Не раз Руслан варив собі й синові їсти, коли Оксани або не було вдома, або вона не хотіла чи не могла зготувати. Я знала про їхні стосунки все…
А вранці того гріховного дня, набравшись нахабства, я походжала чужою квартирою напівгола. «Одягнися», — сказала мені Оксана. Та я у відповідь лише єхидно посміхнулася.
Так моя подруга втратила чоловіка й квартиру, яка давно пустує. Тепер Оксана з сином живуть у двокімнатній квартирі її співмешканця разом з його батьками-пенсіонерами.
Отаке життя. Мала жінка все — і все втратила. Упевнена, що це наслідок її зверхності, неповаги до чоловіка, невдячності. Та за такого треба було зубами триматися! А найгірше, що всі ми, «подружки», відступили від неї, розлученої, бо вигоди з такої дружби вже не мали.
…Коли ти читаєш цього листа, Оксано, то прости мені мою підлість. Якщо, звісно, таке можна вибачити. Ти ж для мене нічого не шкодувала, оплачувала ресторани, позичала які завгодно суми, а я… влізла у ваше з чоловіком ліжко. Це було тільки раз, але гіркий осад у серці залишився на все життя.
У мене є дочка. Вона вже доросла. Прошу Бога, щоб на її шляху не зустрілася така подруга, як я…
Джерело: Вільне життя
