«Разом ми зможемо долати труднощі й не дати вичерпатися тому ресурсу стійкості, який є у кожної української жінки».
Такими словами розпочала зустріч із жінками з Бережанщини, рідні яких воюють на сході країни, голова громадської організації «Асоціація жінок України» Лариса РИМАР.
Напевно, той, хто не чекає з фронту рідну людини, не зможе до кінця зрозуміти цих стійких і водночас дуже вразливих жінок. Але підтримати, створити умови для того, щоб вони могли відчути дружнє плече поряд, підтримку й кваліфіковану пораду, щоб не в самоті переживали свої болі й страхи, може щонайшвидше згуртована жіноча спільнота.
Як підкреслила Лариса РИМАР, Асоціація жінок України прагне допомогти родинам військових не формальними зустрічами, розмовами, а предметно, конкретно вникаючи в кожен випадок, чи то з підтримкою юридичною, консультацією психолога чи заняттями з фахівцями з соціальної адаптації. Адже в асоціації працюють висококваліфіковані спеціалісти з цих напрямків.
Підтримав ініціативу асоціації голова Саранчуківської сільської територіальної громади Володимир ПЕТРОВСЬКИЙ, який прийшов на зустріч, щоб привітати учасниць. Як сказав п. Володимир, для громади краю це – дуже важлива робота.
«Нам потрібно працювати спільно, дізнаватися про потреби людей і допомагати їм. Адже таких членів громади, з якими тепер працює асоціація, у нас багато. Якщо б в Україні громадянське суспільство змогло допомогти хоча б десятьом у кожній громаді, то по державі це був би величезний позитивний результат».
У сільських і селищних громадах життя чи не кожної родини на виду. Є сім’ї військових, які воюють, чи ті, які втратили рідних на війні. Одні відкриті до спілкування, інші закрилися у власному горі. Як до них достукатися, щоб підтримати? Питання не з легких, яке може спробувати вирішити хіба кваліфікований психолог. А як зауважила одна з жінок на зустрічі, поділитися у колі тих, хто розуміє твої переживання, своїми думками, роздумами – вже психологічна допомога. Тож жінки й цього разу розповідали кожна про свою ситуацію.
Тетяна:
Моєму племінникові 21 рік. Після підготовки одразу потрапив на передову. Непросто там, але воює як доброволець. Знайомий, повернувшись з фронту з проблемами зі здоров’ям, довго не зміг бути вдома – поїхав назад до побратимів, не витримав цивільного життя, бо здали нерви. До таких людей непросто буде достукатися.
Марія:
Син має третю групу інвалідності з дитинства, пішов на фронт добровольцем. Зараз служить у бригаді «Азов». Його дружина – психологиня, волонтерка. Син як інвалід може в будь-який момент покинути фронт, але для себе він зробив однозначний вибір. Ще на початку війни мені сказав (займався тоді меблями): «Не можу тут тесати дощечки, коли в державі війна». Коли тепер випадає нагода, запитую його: «Може вже досить тобі воювати, адже здав ЗНО, щоб по закінченню бойових дій навчатися». Відповідає: «Мамо, якби я зараз пішов з фронту, то це виглядало б так, ніби я й не йшов на війну – потрібно довести цю справу до кінця». Це – його вибір. Не знаю, як в інших підрозділах, а в Азові дуже бережуть життя і здоров’я бійців. Побратими сина – друга його родина. Немає значення, що чинить влада, як з корупцією… Хлопці воюють за державу. Упевнена, якби пропонували синові, що заплатять, щоб він звідти пішов, то не піде.
Ірина:
Я мама двох хлопців з Азову. Мої сини і ми пережили багато. Старший пройшов бої на Азовсталі, Оленівку, полон… Зараз воює. Молодший безвісти пропав… Як я тримаюся? Намагаюся зайняти себе роботою, зустрічами, будь-чим, що б відволікало від важких думок. Інакше життя не буде. Я вірю, що жінки можуть дуже багато. Тільки активні дії і віра в те, що все буде добре, можуть врятувати. Щоб з’ясувати долю сина, я використала всі можливості – де тільки не була, з ким не розмовляла… Україна поки нічого зробити не може, навіть міжнародна організація Червоний Хрест, яка повинна опікуватися долею полонених, не може потрапити до в’язниць, де наші вороги тримають полонених… Ви робите добру й потрібну справу, що гуртуєте членів родин військових, бо це дає нам надію, що ми не самі.
Ганна:
У Збройних силах України мій чоловік. Я була ініціаторкою збору коштів не на один автомобіль у його підрозділ, бо автівки там – розхідний матеріал, вони дуже потрібні хлопцям. Після другої його контузії я зрозуміла, наскільки потрібна для родин військових робота з психологом. Адже потрібно знати, як говорити з людиною, щоб не збурити, що сказати в тому чи іншому випадку…
Галина
Мій син уже на четвертий день повномасштабного вторгнення взяв у руки зброю. Усе казав мені, що не на фронті, коли вже воював. Він – колишній пластун, не любить багато розповідати. Але коли приїжджає додому після боїв, то три дні мовчить… не розповідає нічого, бо вважає, що ці спогади мають бути з ним… Коли на фронті, щодня тримаємо зв’язок. Жіноцтво, ми добре виховали своїх дітей, вони гідно тримаються, ще й нас часом підтримують.
Жінки розповідали про свій досвід, ділилися думками, як найефективніше можна працювати разом.
– Ми запрошуємо всіх вас, ваших знайомих і друзів, які в такій ситуації, до спільної роботи. Жінки можуть дуже багато зробити, зініціювати чимало добрих справ, потрібно лише згуртуватися. Відтепер зустрічі спеціалістів Асоціації жінок України із вами з різних питань, до прикладу, які стосуються консультацій з юристом чи психологом, будуть частими. Підтримуючи одна одну, ми будемо сильніші, щоб витримати теперішні випробування і підготуватися до тих можливих, що чекатимуть після війни, – резюмувала Лариса РИМАР.
Довідково. Проведення зустрічі стало можливим завдяки реалізації Асоціацією жінок України проєкту «Якісні соціальні послуги як засіб подолання викликів та наслідків війни», який виконується в рамках проєкту Європейського Союзу «Посилення залучення громадянського суспільства для розвитку соціальної сфери в Україні» (EU4CSOs EmpowerUA) та реалізовується Благодійною організацією «МЕРЕЖА 100 ВІДСОТКІВ ЖИТТЯ РІВНЕ». Публікація здійснена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є одноособовою відповідальністю Асоціації жінок України і за жодних обставин не може вважатися таким, що відображає позицію Європейського Союзу.
