У Тернополі відбувся мітинг-реквієм біля пам’ятника українцям, які стали жертвами депортацій у 1944–1951 роках. Щороку у другу неділю вересня тут згадують людей, яких примусово переселили з рідних земель – Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини та Західної Бойківщини (нині територія Польщі). Про це повідомили кореспонденти Суспільне Тернопіль.
88-річна Надія Спіней зі Збаража розповіла, що під час переселення їхньої родини з села Бушковичі біля Перемишля їй було вісім років. Вона згадала, як дізналась про виселення мешканців сусіднього села Журавиця просто під час Великоднього богослужіння:
“Через всю церкву пройшов жовнір до священника і вручив йому якийсь документ. Священник прочитав, – покапали йому сльози, – і, ще раз проспівавши “Христос воскрес”, він почав читати, що наказом Польського уряду всі українці села Журавиці через дві години повинні бути на станції зі всіма своїми пожитками, покинути оселі. Люди почали сильно плакати – крики, жах в церкві. Люди бігли додому і брали найцінніше – образи, дітей. І всі пішли, хто пішки, хто возами, на станцію в Журавицю”.
Омелян Кузьо пригадав, що тоді йому було шість із половиною років:
“Я з 1939 року. Мені було шість з половиною років, коли пригнали в село зенітки. Були радянські війська і польська гвардія. І теж дали дві години, щоб зібралися. Що за дві години можна було зібрати? Дякувати Богу, що всі пережили ту депортацію і оселилися тут, в Максимівці. Дали нам хатину. Шість чоловік нас було, були коні. І так господарку вели”.
Мітинг-реквієм розпочався з виконання державного гімну Україна. Присутні вшанували загиблих під час депортацій хвилиною мовчання. Священники відслужили поминальну панахиду, після чого до пам’ятника українцям-жертвам депортацій поклали квіти.
Тернополянка Параскевія Трач розповіла, що була немовлям, коли її родину депортували із села Мисцова. Згодом її батьки оселилися в селі Соборне, що тепер входить до Байковецька громада. Вона щороку приходить на урочистості:
“Ми, так би мовити, згуртовані були, і наша культура не зникла. Почали одразу займатися. І хор, і все. Ми побудували пам’ятник, то безперервно робимо такі заходи. Ніколи не минаю, бо моя душа, душа моїх батьків тут. Зичу в Бога перемоги для України. Перемоги і доброго життя, доброї долі”.
Раніше ми писали про те, що у Тернополі вшанують жертв депортації українців 1944–1951 років.
Читайте також: У Польщі викрали хрест із купола української церкви.
