Василю Куку судилося прожити дуже довге життя, хоча майже всі, з ким він у середині ХХ століття намагався збудувати Українську державу, померли рано або відсиділи багато років у сталінських таборах.
Але Кук попри свій високий статус у ієрархії українських націоналістів зумів вижити за радянської влади, тихо працюючи звичайним науковцем у Державному історичному архіві та Інституті історії АН УРСР, – повідомляє ДеПо.
Народився Василь Кук 11 січня 1913 року в селі Красне Буського району Львівської області.
З юності був соціально активним, належав до молодіжної організації “Пласт”.
1934 року був засуджений польським судом за революційну діяльність до двох років позбавлення волі.
Ще до початку війни на території України Степан Бандера призначив Кука членом Проводу ОУН.
З початком війни Кук організував очолював штаб похідних груп ОУН у східних областях України, а також провідну похідну групу, яка прибула 30 червня до Львова й організувала Народні Збори, на яких було проголошено Акт відновлення Української Держави.
Василь Кук і провідниця референтури пропаганди ОУН Філя Бзова. Краків, 1940 рік. 1940 року Кук проходив у Кракові старшинський вишкіл і організовував нелегальні переходи кур’єрів через новий радянсько-німецький кордон. (Фото з архіву ЦДВР, опубліковане “Історичною правдою“)
Василь Кук – повстанець УПА
З 1947 року Кук був заступником Романа Шухевича на всіх його посадах, а після загибелі генарала 5 березня 1950 р. Василя Кука було обрано Головою Проводу ОУН в Україні, Головним Командиром УПА та Головою Генерального Секретаріату Української Головної Визвольної Ради.
1954 року був заарештований і відсидів у радянських в’язницях і таборах, не дочекавшися суду, 6 років.
Виходу з в’язниці посприяв так званий “Відкритий Лист В.Кука до Ярослава Стецька, Миколи Лебедя, Степана Ленкавського, Дарії Ребет, Івана Гриньоха та до всіх українців, що живуть за кордоном!”, у якому визнавав радянську владу в Україні, зрікався та засуджував засади та методи боротьби ОУН та УПА, а також закликав екзильні українські організації, які вели національно-визвольну боротьбу, до її припинення та визнання СРСР.
Цей лист, написаний 1960 року, а також той факт, що Кук більше не піддавався помітним репресіям з боку радянської влади, дав підстави запідозрити останнього головнокомандувача УПА у співпраці з КДБ, однак ці підозри так ніколи і не підтвердилися.
Василь Кук біля Софійського собору. Київ. Фото зроблене прихованою камерою КДБ після 1961 р.
Василь Кук йде по вул. Банківській. Київ. Фото зроблене прихованою камерою КДБ після 1960 р.
Після звільнення Василь Кук проживав у Києві, займався науковою роботою в Центральному державному історичному архіві та Інституті історії Академії наук Української РСР. Після розпаду СРСР видав низку робіт, присвячених історії УПА.
Після смерті Кука 9 вересня 2007 року його поховали у рідному селищі Красне. А через три роки, 12 вересня на батьківщині останнього головнокомандувача УПА був урочисто відкритий пам’ятник Василю Куку.
Василь Кук із дружиною Уляною і сином Юрієм. 1971 рік
Є ще одна цікавинка, яка не має жодного стосунку до революційної біографії Кука, але яку не може оминути жоден із біографів націоналіста. Справа в тому, що син Василя Кука Юрій, окрім того, що став відомим науковцем у галузі кібернетики, створив і опікується понині одним із неформальних символів Києва – безкоштовним спортмайданчиком на свіжому повітрі, зробленим винятково з підручних матеріалів.
Серед киян і за кордоном цей знаменитий спортмайданчик у Гідропарку отримав назву “Качалка”.
Син Василя Кука Юрій – кандидат технічних наук, засновник і натхненник знаменитої “Качалки” – безкоштовного спортзалу в Гідропарку (фото Артем Чапай, The Insider)
Василь Кук виголошує промову на урочистій академії з нагоди 63-ї річниці з дня проголошення Акту про відродження Української Самостійної Держави, 30 червня 2004 р. в Києві (фото УНІАН)
