Василь Шкляр: «Читачі розповідають, як на моїх книжках вивчили мову. Для мене це найбільша втіха»
На цьогорічному Форумі видавців у Львові український письменник, автор культового «Чорного Ворона» Василь Шкляр репрезентував свою нову книгу «Чорне сонце». Вона — про бурхливі події на Сході України очима бійця полку «Азов», якого честь і сумління змусили взяти до рук зброю.
За підсумками Форуму «Чорне сонце» Шкляра — серед лідерів продажу. До книжки, крім «Чорного сонця», ввійшли твори «Танець під чортову дудку», «Крук — птаха нетутешня», «Останній шанс Захара Скоробагатька», «Високі гори у Ялті», «Цілком таємні історії» — різні за тематикою, настроєм і часом написання. Втім, усі вони — про Україну, якою вона була, якою є і якою буде.
Василь Шкляр — людина, яка до подробиць знає вітчизняну історію, тяжко переживає сьогодення та зберігає віру у світле завтра. Пропонуємо вашій увазі його думки про Україну та українців.
«Феномен наших хлопців на війні у тому, що вони читають»
— Років зо п’ять тому на презентації «Чорного Ворона» у Кривому Розі до мене підійшли кілька юних хлопців, і один з них, Сашко, сказав: «Ми прочитали «Чорного Ворона». Покажіть, де вмерти за Україну?» Я відповів: «Ви, хлопці, краще вмирайте від кохання. А коли треба буде за Україну — я вам скажу». Потім мене не раз зводила доля з ними: спочатку на Майдані, пізніше — на війні. Сашко став відомим: він – художник, намалював портрет президента Литви Далі Грибаускайте. Феномен наших хлопців на війні у тому, що вони читають. Зустрічаєш вояка: в одній руці автомат, в іншій — книжка.
А як мені в часи правління Януковича у Кривому Розі виділили театр для літературної зустрічі — це взагалі феноменальна історія! Один з тих хлопців, що нині в «Азові» служить, позичив у свого друга шлюбний костюм і прийшов до директора театру зі словами: «Очолюю у Кривому Розі молодіжну організацію Партії регіонів, з Києва надійшла вказівка зробити презентацію книжки Василя Шкляра». Директор дав добро, бо, мабуть, поняття не мав, хто такий Шкляр (сміється, — авт.).
«Українці перемогли страх»
— Крути дали народження нової когорти українців, які перемогли в собі страх, які подолали, які задушили його в собі. Й нині з’явився новий тип української людини, яка вже не дозволить того, що дозволялось раніше. Звичайно, це буде тяжко, не так все відразу робиться. Але ми мусимо пройти через все.
Всі маленькі незначні революції в інших країнах, на кшталт Вірменії, захлинулись. І це лише підкреслює велич українців. Тільки українці можуть влаштовувати Майдани і з дерев’яними щитами йти проти куль. Світ нам може лише позаздрити. Ми перемогли такий страх, який був у наших генах впродовж довгої та сильної окупації, впродовж не одного століття.
Україна переживає тяжке випробування, яке мусила перейти, воно було неминучим. Тому що такий сусід, який конає без України, не міг повестися інакше. Це давня агресія, продовження російсько-української війни, що триває сторіччями. Вихід з цієї ситуації є тільки в одному — перемогти москаля і відсвяткувати День Перемоги, наше найбільше свято, яке перекреслить усі рудиментарні свята, які ми досі святкували: сурогатні, гібридні, фальшиві, нав’язані нам окупантом.
Наша історія дуже цікава. Наша боротьба дуже цікава. Це така собі драма. Бог послав нам таке випробування, очевидно, і заготував для нас місію, ми повинні прийти до неї. Я думаю, що вже нині нам може позаздрити світ, їм і не снилася подібна сила.
«Терплячість личить лише худобі»
— Я ніколи не вимірював велич тої чи тої держави квадратними кілометрами. Є територія духу і є власний простір. Власний простір — це набагато більше, ніж кількість земель.
Наша проблема — це замкненість і терплячість. Терплячість українцям піднесли до культу, і всі депутати, політики її прищеплювали. Але терплячість личить лише худобі. На жаль, справді наш народ терплячий і толерантний, ми єдина нація в світі, де людей називають націоналістами за те, що ми розмовляємо українською мовою. А якщо ці люди хочуть, щоб ще хтось з ними розмовляв українською мовою, то вони фашисти, нацисти, расисти і т.д.
Уявіть собі, Ангела Меркель, християнська демократка, на кожному кроці каже: «Людина, яка не знає німецької мови, не бажана в нашій країні». Уявляєте, щоб таке сказали в Україні? Та ніхто такого не скаже. Тому що у нормальних націй, оце що в нас називають «націоналізмом» — це у них в повітрі, це у них в крові, це природні речі.
«Націю об’єднає тільки мова»
— Яка національна ідея може об’єднати українців? Націю об’єднає тільки мова. Більше нічого. Мова буде. Її носіїв дуже багато. Західна Україна цим так не переймається, а от я, наприклад, цим дуже переймаюсь. Я живу в Києві, йду по місту й не так, як нормальна людина собі думаю: «А що мені купити, що мені зробити…», а слухаю — той якою мовою говорить, а той якою мовою говорить? Свій чи не свій?..
Остання моя книжка російською мовою «Вибране» вийшла у 1990 році у Москві. Після того я прописав у своїх контрактах з видавництвами пункт, де забороняю видавати мої твори російською. Стою на цій позиції й досі: мої книги ніколи не будуть інструментом русифікації. Наприклад, у книгарнях Києва люди охоче купують мої книжки українською мовою, але якби поряд лежав російський переклад — вони обрали б його. На презентаціях до мене підходять читачі і розповідають, як на моїх книжках вивчили мову. Для мене це найбільша втіха.
«Тема УПА надзвичайно складна»
— На «Чорного Ворона» була сила-силенна нападів, починаючи від Табачника та усієї колегії — Колесніченко, Бондаренко, Фельдман, адже вони хотіли показати, що повстанська боротьба — це чисто галицький феномен, мовляв, галичани не такі, вони австріяки й чинять спротив. А мовляв, у Центрі та на Сході усе не так. Це була велика омана, все винищувалось, випалювалось з пам’яті, і коли з’явивcя «Чорний Ворон», я мав купу опонентів та недругів, адже книжка змогла вийти за межі літературного явища.
Коли я приїжджаю на Галичину, на Волинь, мене одразу запитують: «Коли ви про УПА напишете?». Та це ж треба знати діалекти, адже увесь секрет літератури захований в мовній енергетиці, це ж треба бездоганно володіти місцевою мовою! А взагалі тема УПА надзвичайно складна. Ще є багато свідків, ще є живі і всього того не приховати. Є багато ображених, всі знають, скільки було фальшивих боїв, де вбивали і свої своїх… Мене зачепила одна драматична історія, що відбулася над Стрипою на межі Теребовлянського і Козівського районів у 1947 році. Це був час зневіри і розпачу. Упівці, що продовжували боротися у ці роки, є такими ж «залишенцями», що й повстанці Холодного Яру. Від них відвернулися навіть селяни, втомлені від війни і залякані радянською владою. Вояки вже розуміли, що обіцянки, нібито американці відкриють новий фронт проти «совітів», — марні. Провідники УПА емігрували за кордон і залишили своє військо сам на сам із ворогом. Мене цікавить, що змушувало хлопців в таких умовах боротися до останнього подиху.
Так, я хочу написати, дай Боже здоров’я, роман про УПА, про їх боротьбу. Коли вже не було надії на визволення, коли заламувалися дуже сильні особистості. Я хочу дослідити анатомію зради, яку неможливо пробачити, але можна зрозуміти. Роман називатиметься «Золотий перстень». Це поки що робоча назва, яка може змінитись.
емілія Васильків
