За одну секунду вона, молода здорова жінка, повна сил, мрій та сподівань, залишилася без правої руки… А вдома двоє маленьких синів — п’ять і три рочки, які чекають, щоб мама пригорнула їх обома руками й напекла найсмачніших у світі тістечок. І вона змогла!
Не здалася, не впала духом. Однією рукою вона випікає просто дивовижні торти, а своїм люблячим серцем значно міцніше, аніж руками, обіймає усю родину.
— Нині мої хлопці уже дорослі, — тепло усміхається пані Надія. — Старшому Іванові 29 років, молодшому Любомирові — 27. Іван одружений, невістка Вікторія стала для мене донечкою, живуть вони у сусідньому селі, дуже часто бачимося. Маю двох онуків: Ромчикові три рочки і Марічці півроку.
— Пані Надіє, на момент трагедії вам було 29 років. Звичайний ранок, ви прокинулися і спокійно пішли на роботу. Ніщо не віщувало про ймовірне лихо, нічого напередодні вам не снилося?
— Снилося… Три дні перед тим наснилося, що до моєї матері в село привезли дуже маленьку труну. Я запитала: «Для чого?», і мені відповів водій, який привіз: «Вона трошки полежить, і ми її потім заберемо». Коли прийшла на роботу і розказала жінкам, усі зауважили, що то якийсь дивний сон. Ніякого значення я тому не надала, бо я віруюча людина. Але через три дні, коли все сталося…
Мене віз до лікарні той водій, який мені наснився, а маленька труна — то, мабуть, ампутована рука?.. Може, той сон і був пов’язаний з тим випадком, втім, для мене то все ж таки просто лише сон, а я сни не трактую.
— Як це все сталося?
— Я працювала ланковою, чистила буряковантажну машину, в якій між валками застрягла трава, хотіла її витягти, а трава потягнула між валки мою руку… Через 25 хвилин мене доставили до районної лікарні. Лікар прийняв рішення ампутувати руку по лікоть. Чоловікові сказав дуже жорстокі слова: «То ще нічого, що вона втратила руку. Вона й жити не буде». Не знав той лікар, що всім керує не він, а Господь Бог, а він лише посередник.
— Потім все було, як продовження того страшного сну…
— Потім була реанімація, пересадка шкіри в опіковому відділенні в Тернополі, сім операцій, наркози, шоковий стан. Через усе те я пройшла. Мені здавалося, що ще мить — і я впаду в якусь страшну прірву. За одну секунду зі здорової людини ти стаєш інвалідом і не знаєш, як жити далі… На сьому річницю одруження до мене в опікове відділення, де я пролежала вже три тижні, приїхав мій чоловік. Я, звичайно, розплакалася. Була так морально виснажена, що сказала йому такі слова: «Ти молодий, можеш мене залишити. Мене з дітьми забере моя мама, а ти своє життя влаштовуй, я тебе відпускаю». «А якби таке сталося зі мною, ти б мене залишила?» — запитав він мене у відповідь. «Але ж я не маю правої руки!» — ще дужче почала плакати я. І тоді він сказав слова, які справджуються щодня впродовж усіх цих 24-х років: «Я буду твоєю правою рукою». Так і є. Бачите, у мене довге волосся? Мене щоранку заплітає чоловік. Я розплітаю волосся, вмію його сама лівою рукою привести до ладу, але заплітає мене мій Михайло.
У селі багато різної роботи, про яку люди в місті навіть не здогадуються. Чого я не можу зробити, мені завжди допомагає чоловік. У нас у родині дуже велике взаєморозуміння, чого бажаю усім. А найбільше мене на світі тримає велика сила нелюдська — сила, яка йде від Всевишнього, я відчуваю Його благодать постійно.
— Не було претензій до Бога, чому Він допустив таке?
— Претензій не було, але я звичайна земна людина… Господь то врахував, коли на Тайній Вечері, знаючи, що ми будемо грішити, встановив Тайну Сповіді. Так, я грішила. Тому що, коли була здорова, була часто горда, зарозуміла, хотіла те, хотіла інше, мала безліч матеріальних бажань… Коли я стала інвалідом, зрозуміла, що це не основне. Я дякувала Богові, що живу. Я змінилася. Так, я ходила до церкви до того випадку і продовжувала ходити після нього, я вірила і продовжувала вірити. Але в мені з’явилася якась глибша сила, така, що не можу пояснити словами.
— Ви однією рукою творите такі кулінарні шедеври, які більшість жінок і двома не можуть зробити!
— Все творить Господь моєю однією рукою. Ще коли я була здоровою, дуже любила випікати. Повернувшись з лікарні, не уявляла, як я знову зможу пекти. Проте десь за тиждень після того, як я повернулася, підійшли сини: «Мамо, а ми хочемо хрустиків». А я собі відразу уявила: це ж треба замісити тісто, розкачати, нарізати і рукою просилити через дірочку всередині. Як я то зроблю? Не просила ні в кого допомоги, а в сльозах пішла до кімнати, впала перед іконою, помолилася щиро, як могла. І знаєте, мені зсередини ніби хтось підказував, як я то маю зробити! Я закрилася на кухні. Перший процес випікання тривав дуже довго: близько двох годин, але 20 хрустиків я зробила. Коли це побачила свекруха, дуже плакала, а чоловік сказав: «Для чого ти таке робила? Ти ще не маєш сили!» А потім були інші тістечка, торти, щоразу все вдавалося легше і краще.
— На роботу ви, звичайно, вже не поверталися?
— Ні. Протягом одного року вчилася жити. Поки була півтора місяця в лікарні, навчилася тримати ложку лівою рукою. Згодом навчилася й писати лівою рукою не гірше, аніж правою. Нині роблю все без винятку: печу хліб і торти, перу, саджу, сапаю, і малюю, і білю… Коли копаю картоплю, то в мене вила з довгою ручкою, щоб я могла взяти їх під пахву правої руки, а сапка навпаки — з маленькою ручкою. Все, що я роблю, починаю з молитви, прошу допомоги — і вона приходить.
— А як фінансово давали собі раду?
— Помаленьку справлялися, великих статків не мали, але й не бідували. На той час лікування було цілком безкоштовним, а згодом мені призначили пенсію. Коли сталася трагедія, за мене молилося все село. Всі допомагали, як могли: хто морально, хто матеріально. Фінансово мене дуже підтримали жінки, які працювали зі мною. Уявляєте: вони працювали за мене і згодом віддали мені велику суму грошей. Я безмежно їм вдячна до сьогодні, молюся за них — за живих і, дуже прикро, вже двох померлих. Завжди їм буду вдячна, бо то була надзвичайно велика підтримка. Хочу подякувати й усім медичним працівникам Постолівської амбулаторії загальної практики сімейної медицини, сусідам, родичам, які завжди мене підтримують і допомагають. Дуже вдячна також працівникам Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань. У відділенні фонду працюють доброзичливі люди, які розуміють інвалідів, у будь-який момент сюди завжди можна прийти і просто поспілкуватися. Зокрема, працівники фонду Зоряна Замкова з Тернополя і Емілія Кріль з Гусятина стали для мене щирими подругами. Взагалі я зустрічаю на шляху тільки хороших, добрих і позитивних людей. І сама стараюся бути такою, адже все добро, яке ти випромінюєш до людей, в кілька разів більше повертається до тебе.
— Нині багато молодих хлопців повертаються з війни без руки, ноги… Їх чекають усі ті фізичні та психологічні митарства, через які пройшли й ви. Що б ви їм порадили передусім?
— Перш за все я порадила б повірити і подякувати Господу, що ти залишився живий. Чи ти без руки, чи без ноги — ти живеш. Радій життю! Воно в тебе одне-єдине. Воно прекрасне, хоча ти й інвалід. Не все так страшно. Господь допоможе тобі, Матінка Божа покриє тебе Пресвятим Омофором і витягне тебе з розпачу, з горя. Все з роками владнається. Земне життя для нас — випробування. Тож ніколи не треба розчаровуватися, а мати сильну віру, підтримувати її молитвою. Ходити в церкву, там черпати велику силу. Я дуже часто, щороку, по кілька разів ходила пішки до Зарваниці. Там така сила, що енергії вистачає на цілий рік! Я відчуваю опіку Матінки Божої, відчуваю Її підтримку, а за все, що мені в житті вдається, — завдячую тільки Господу.
Джерело: НОВА Тернопільська газета
