Хочете дізнатися про людину більше — запитайте, що вона колекціонує. І як…
Хтось громадить речі для кількості, хтось має за головну мету зібрати найрідкісніше чи найдорожче. А хтось колекціонує речі через їхню енергетику. Так, як Олег Соколовський. Я планувала поспілкуватися із заступником начальника управління житлово-комунального господарства, благоустрою та екології Тернопільської міської ради про його колекцію — її кількість, склад… Виявилося, що збирання речей не є цінним саме по собі. Важить багато іншого.
Мислити ширше
— Якщо людина прагне самодостатності та гармонії, вона повинна творити. Але з вузькопрофільними знаннями не можна творити навіть у своїй галузі. Якщо я тридцять років “прибираю” місто і відповідаю за його екологічний стан, але не знаю інших речей, то не можу досконало виконувати свою роботу. Треба мислити ширше, — каже Олег Соколовський.
У цьому допомагає колекціонування. Культура американських індіанців захопила співрозмовника в першому класі. Коли відпочивав із батьками в Євпаторії, побачив кінофільм про них:
— Тоді мене “перемкнуло”. Я зрозумів, що мене цікавить не фільм, не його сюжет — мене зацікавила індіанська культура, ─ розповідає пан Олег. ─ І ось, уявіть — у радянський час, коли не було навіть натяку на індіанців, я почав збирати інформацію про них. Повернувшись до Тернополя, обійшов усі кіоски, шукаючи їхні зображення. Але знайти щось було нереально. Так місяці два обходив, потім почав звертатися до продавців: “Може, у вас є журнали, де щось є про індіанців?”, а вони запитували, хто це такі. Коли дізнався, що багато інформації про культуру цих американських племен є в польських книжках, почав вивчати цю мову. А потім почав малювати їх — сам створював те, чого не міг знайти. Це дуже цікавий елемент хобі, коли воно приносить певні навики. У третьому класі взявся писати книжку про індіанців, але написав тільки десять сторінок із купою помилок та русизмів. І ось так — з першого класу й донині, а мені вже п’ятдесят п’ять, збираю інформацію про американських індіанців та предмети їхньої культури. Це мені подобається і отримую від цього шалене задоволення.
Свої вібрації
Треба зауважити, що майже всі речі колекції Олега Соколовського — копії, зроблені українськими майстрами. Оригінальних предметів тільки два, але і їх пан Олег особливо нікому не показує. Індіанці не люблять, коли те, що вони зробили для себе, потрапляє до білих, — їх вони вважають загарбниками. До речі, те, що продають у резерваціях самі індіанці, в основному, зроблене в Китаї. Автентичні речі купити або практично нереально, або тільки за великі гроші.
Два роки тому Олег Соколовський представив свою колекцію тернополянам.
— Я б ніколи не робив виставку, бо це хобі дуже особисте. Але Олександр Смик наполіг, — каже співрозмовник. — Я здивувався, що це так сильно зацікавило тернополян. Знайомий психолог сказав: “А чого ти дивуєшся — шароварщина вже всім набридла. Люди хочуть більшого”. Їх цікавить інша культура, релігія, підхід до речей. А мені як людині, котра відповідає за екологію міста, екологічнішого народу просто не знайти. Хоча в них і наших предків-слов’ян були приблизно однакові підходи до розуміння природи. Вивчення культури американських індіанців мені дуже допомогло у пізнанні світу, того, ким я є. Навіть у розумінні християнства. Тому що ти не можеш бути істинним християнином, якщо не знаєш інших релігій. Пізнаючи іншу культуру, націю, починаєш по-філософськи ставитися до всього, і до своєї роботи теж, починаєш творити.
Хобі, каже пан Олег, ніколи не набридає: щоразу знаходить у ньому нові грані, які допомагають у житті. Наприклад, в американських індіанців зовсім інший підхід до багатства. Зокрема, під час свята Патлач люди роздають накопичене за рік. І найбагатшим вважають того, хто віддав найбільше. До речі, американці заборонили це свято, бо вважали його алогічним.
— Багатий не той, то назбирав. Тому я не женуся за кількістю та унікальністю. Адже справа не у величині колекції, а в її енергетиці, — провадить мову далі Олег Соколовський. — Треба брати не річ, а енергію, а коли річ її віддала, — передай її іншому, інакше вона стає мертвою. Тому моя колекція постійно змінюється.
Запитую, чи пан Олег міркував, чому саме індіанці привабили його. Відповідає:
— Ось чому один розуміє та любить класичну музику, а другий — ні, хоча обидва освічені? Прочитав дуже цікаве пояснення. Кожна людина має свою частоту вібрацій. Якщо її частота не збігається з частотою чи то музики, чи певного елементу культури — людина просто це не сприймає. Думаю, частота культури американських індіанців збігається з моєю.
Значки та медалі
Як каже пан Олег, людина постійно вдосконалюється і їй постійно чогось бракує. Віднедавна співрозмовник збирає значки та медалі, що стосуються Тернополя. А почалося все із простого значка, виготовленого на комбайновому заводі…
— Нині тернополяни викидають значки і медалі, — каже пан Олег. — А яка цікава історія обласного центру може розкритися через ці вироби! Коли до мене потрапляють такі речі, дізнаюся їхню історію — коли виготовлені, що саме зображено на них та чому. А ще важливо знати, яка в цю річ закладалася енергія. Мене цікавить знайти і взяти енергію нашого міста, давню енергію. Я поставив собі завдання ─ зібрати колекцію та зробити виставку “Історія Тернополя у значках та медалях”. Задум підтримав Олександр Смик, і ми паралельно збираємо колекції. Потім це стане експозицією в музеї Тернополя.
Ось наприклад, колись комбайновий завод випустив серію значків з історичними спорудами обласного центру. Але мало хто знає, що на частині тих, де зображений архікатедральний собор, написано: картинна галерея, а на інших ─ катедра.
— Звертаючи увагу на такі деталі, аналізуючи їх, можна зрозуміти філософію того часу. Можна зрозуміти, як і чим люди жили, чого хотіли, — пояснює Олег Соколовський. — Нині Тернопіль змінюється, і це природно, але коли не знаєш минулого, не знаєш, як іти вперед.
Інші цікаві знаки доби — жетони на вішалки з театрів, готелів, ресторанів Тернополя. Їх пану Олегові подарував знайомий. А ще в кабінеті мого співрозмовника є зібрання тематичних значків, присвячених екології і благоустрою, маленькі декоративні сміттєзбірники…
Та це тема наступних розмов.
Анна ЗОЛОТНЮК. “Вільне життя”
