На старості спогади заважають спокійно спати. Аж не віриться, що стільки всього довелося пережити. Взяти хоча б війну, вивезення наших людей на примусові роботи до Німеччини.
Тоді лапали людей переважно у святкові дні. Коли починало смеркати, церковний дзвін дзвонив, як на пожежу. Це був сигнал ховатися. Я мала 11 років, брат — 7, сестричка — 4. Жила з нами ще старенька бабуня, що втратила внаслідок тифу слух.
Глибокої ночі хтось постукав у шибку. Мама відчинила двері, а там — поліцай. Присвітив сірником і наказав збиратися. Мама — в плач, почала щось казати про дітей. Але її забрали. До рання ми з бабусею проплакали, а тоді вона каже мені: «Роби щось…»
На світанку я розбудила брата й сестру і сказала їм, що треба йти визволяти маму, бо інакше її заберуть до Німеччини. Діти зчинили лемент. І ми троє пішли під постерунок. То вже була рання осінь, прохолодно, одягнутися ми не мали в що. Йдемо, малі плачуть, зубами цокотять, а я їм: «Не плачте, бо маму нам не віддадуть!»
Підійшли до дверей, постукали. Кухарка відчинила і показала нам, де спить начальник. А він іще справді спав, бо ж усю ніч ловив людей. Ми чемно стояли й чекали, поки він прокинеться. То було довго. Мій братик щось пошепки в мене запитував… І нарешті начальник прокинувся і поцікавився, що ми тут робимо. Я почала плакати і штурхнула під боки молодших, щоб і вони плакали. Брат відразу зрозумів, а сестричка — ні. Тоді я сказала, що нашу маму забирають до Німеччини. Начальник виявився доброю людиною, спитав, як звати маму і заспокоїв: «Не плачте. Йдіть додому. Ваша мама ввечері буде з вами». Ось так ми з братом і сестричкою визволили нашу матусю.
Нині вже немає нікого з нашої сім’ї. Тато загинув на фронті в 1944-му, мама померла 1948-го, у 1990-му відійшов брат, а сестра покинула цей світ у 28 років. А я живу, і моя боротьба триває досі, хоч маю 85 літ…
СТАНІСЛАВА, Підволочиський район.
Джерело: Вільне життя