Надія Хом’як каже, з теперішніми й порівнювати не варто. Переконана, все те, що було колись, містило український дух, а зараз це більше гучні забави для всіх знайомих.
“Європа, всі туди рвуться. А що воно таке та Європа, то хто його знає. Але те, що я бачу, мені мало подобається. Весілля нині більше схоже на змагання, хто краще, хто дорожче. От за моєї молодості весілля було зовсім іншим. Звичайно, витрати були, але воно якось було по-іншому. Люди мого віку, а мені 60 з лишком, мене зрозуміють”, – каже жінка.
Пенсіонерка пригадує, як готувалися з чоловіком до свого весілля. Каже, то було не так як сьогодні – замовив ресторан і єдиний клопіт, то плаття. Подбати треба було про все – і де сидітимуть, і що їстимуть, і що одягатимемо.
“О, то була весела процесія та підготовка до весілля, – почала розповідь пані Надія. В господі мали свині, бо як кричало поросятко, то вже всі знали в селі, що процес підготовки до весілля йде повним ходом. Вудили шинки, ковбаси, випікали заяці. То тепер, то хлібець м’ясний, а в нас то заяці, – усміхається пенсіонерка. Сусіди помагали – хтось курку приніс, хтось індика, а хтось яйці. Ну і, звичайно, гнали самогонку. В трилітрові бутлики капала оковита, все було натурпродукт. А ще, чоловіки бігали, шукали шалаш. То такий величезний довгий намет. Лавки для гостей, щоб мали на що сісти, капи, аби завішати боки у наметі. Позичали не за гроші, за могорич. Люди були простіші”, – розповідає пані Надія.
Про святковий стіл мова пішла окремо. Жінка каже, то все починалося ще за місяць пектися, варитися, коптитися. Керувала всією тією кухонною справою на селі господиня. Спеціальна жінка, яка знала завжди скільки точно купити ковбаси і спекти горішків.
“Пляцки, то було чи не одним із основних страв, яка мала бути на весільному столі. Кльоші мали бути повні. Випічка була дуже смачна. Чого тільки не давали в ті коржі – і горішки, і вишеньки, і родзинки. “Вінні-пух” – то його любили всі. То є такий пляцок, де тонкий корж, багато маку, а зверху зефір, залитий шоколадом. А ще, – каже пані Надя, вишиванка з мармеладом. Но основне, що добре йшло ще до того, як всі сіли за стіл, то горішки зі згущонкою. Їх діти саме перше бігали між столами і збирали з кльошів. Були також голубці, хрін з червоним бурячком, борщівка – то така юшка з червоного буряка, дриглі. А кишка печена, то була смакота. Всі страви були “нашенські”, а не нинішні ті “канапе” і “профітролі”, – ділиться спогадами Надія Хом’як.
Про весільне вбрання жінка розповіла не багато. Каже, то тепер повно тих салонів і плаття на будь-який смак. Тоді то було все скромніше. Хтось одружувався просто в новенькій сукні світлого кольору, а кому більше поталанило, то мав довгу сукню і вінок на голові з фатою.
“Не було таких ні тих коронок, ні діадем, як тепер то називає моя внучка. Було все простіше. Поїхали до Хмельницького на базар та й купили. А ще раніше, то взагалі просто одягали найновіше, хто не дістав білої довгої сукні, і йшли до шлюбу. На то так не зверталося, плакати ніхто через таке не плакав.”
Після шлюбу розпочиналося справжнє святкування. Кількагодинних фотосесії, коли гості всі голодні і чекають на молодят, тоді не було. Хтось зробив світлину одну, а хтось ні.
“На брамі завше молодят зустрічали батьки. А та брама, то таке було файне вже. З соснового гілля молоді хлопці в ніч перед суботою, бо то колись весілля починалося в суботу і тривало два дні, робили таку конструкцію у формі букви “п”. Потім її маїли стрічками, кульками, по центрі кріпили образ і встановлювали над ворітьми. То всі проїжджі бачили, що в цім домі дівчину заміж віддали.”
На будь-якому весіллі, розповіла пані Надя, були переодягнені молоді, різні забави і конкурси.
“Полька з гудзом, “7.40” – о то було колись. Тепер в колі по одному щось підстрибують. А тоді всі по парах і до танцю. І то так, що аж підбори губили. Під кінець весілля за столом співали українських пісень, а потім вже і молодій знімали фату. Тут грала переважно пісня “Горіла сосна, палала”. Потім в хустку пов’язали – таку кремову з червоними ружами і все – ти вже дружина. На другий день ще раз ходила молода селом і скликала гостей, але вже не сама, а з чоловіком. Додому всім роздавали солодке. Тепер такого нема. То не передати, не пояснити. Нинішні весілля гарні, але такі, як були колись, вони мали свій “дух””, – додає жінка.
Сьогодні пані Надія бажає молодям лише взаєморозуміння і поваги. Каже, не варто робити гучне весілля тоді, коли на то немає засобів. Нинішні часи важкі. Краще витратити ці кошти на подорож. Бо емоції, то те єдине, що запам’ятається назавжди. І, головне, цінувати і берегти один одного. Бо як за місяць розлучаються, – каже жінка, – то серце стискається. Шануйте батьків, їхню працю. Хай воно все краще буде тихо, але без кінця.
Людмила Маліброда
