Військова стежка розпочалась з Національної академії прикордонної служби в рідному Хмельницькому, де дівчина успішно склала іспити, але медкомісія була невблаганною: бракувало двох кілограмів ваги. — Я нікому не потрібна, — згадує вона свої перші сльози розпачу. — Тоді жінка, яка допомагала з документами, заспокоїла: спроби будуть ще, а вагу добереш.
Пишуть на сторінці 44 артбригади.
Невдовзі прийшов лист із Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. У Львові фізичну підготовку вона склала бездоганно. У 2020 році Олегівна стала курсанткою напрямку морально-психологічного забезпечення. За чотири роки навчання вона встигала все: бути журналісткою курсу, тренуватися та виступати на чемпіонатах України з боксу.
Чоловік, який брав участь в обороні Києва ще курсантом, тепер служить в іншій бригаді та швидко просунувся кар’єрними сходами до заступника командира. Батько теж повернувся до війська. Усі троє — на фронті, на різних напрямках.
— Тил — це наша мама, — каже Олегівна. — Вона нас любить, пишається і дає мотивацію робити більше. Без її підтримки було б значно важче.
Робота психолога на війні — це не лише тести та анкети. Це здатність витримати чужий біль. Бійці довіряють Олегівні: можуть зателефонувати о другій ночі, бо треба виговоритися: у когось брат повернувся з полону, у когось проблеми в сім’ї. Чоловікові вона про такі нічні розмови не каже — жартує, що він би ревнував.
Найболючіша тема для заступниці з психологічної підтримки — діти. Якось вона стала свідком розмови командира батареї з семирічним сином. Дитина запитувала в слухавку:
— Тату, коли ти приїдеш?
Інший випадок — командир взводу на псевдо Дакота роз’яснив синові-підлітку сторінки історії України. Хлопець самостійно вивчає історію, живе в Німеччині, і за чотири роки війни вони бачилися лише раз.
Тепер офіцерка каже, що пишається своєю «альма-матер» і людьми, які її виховали:
— Викладачі, курсові офіцери, начальники курсів, вони мене зробили таку як є зараз.
