«Мамо, чому найкращі люди помирають?..» – сумно запитала моя шестирічна донечка Софійка. «Коли ти в садку, які квіти зриваєш?» – зазирнула я їй глибоко у вічі. «Найгарніші…» Після цих слів обоє, Софійка і Марія Євгенівна, довго сиділи на порозі своєї хати і мовчали. А про що було говорити, якщо слова від болю застрягли десь глибоко в горлі? Та й якими словами взагалі можна пояснити маленькій дитині, що таке війна і чому Володя, єдиний син Надії Петрівни, їхньої сусідки, загинув?! Надвечір 30 липня вже всі в селі знали страшну новину і кожен по-своєму співчував матері, яка залишилася зі своїм горем віч-на-віч…
26-річного Володимира Гриценка із села Осташівці Зборівського району мобілізували три місяці тому, 26 квітня. Спочатку був на військових навчаннях на Яворівському полігоні, а після того – у селищі Новогородському, що на Донеччині. Вранці 30 липня Володимир із побратимами був на бойовому завданні. Почався обстріл і він отримав кульові поранення в ногу. Бійця ще живим доправили до Артемівської центральної районної лікарні, але життя йому врятувати не вдалося. Володимир помер від значної втрати крові…
– Надія не хотіла відпускати Володю, – сумно зітхає бухгалтер Осташівської сільської ради Володимира Петрівна, – але що могла вдіяти? Він відслужив в армії і сказав, що від мобілізації теж не буде ухилятися. Зрештою, він був дорослою людиною і сам приймав рішення. А мати, як і всі матері, не хотіла відпускати свою дитину на війну, бо там можна чекати всього…
Володимир часто телефонував додому, заспокоював, підтримував. Але серце матері ніби щось передчувало, вона постійно жила у тривозі. «Коли не додзвонюся до Володі, то кожного шурхоту починаю боятися, собака загавкає, а мені все тіло терпне…» – плакала щоразу, коли заходила до сільської ради.
– Його навіть наш сільський голова Галина Володимирівна просила, коли він їхав до військкомату: «Володю, бережися, дитино… Ти один у мами…» – пригадує Володимира Петрівна. – «Володимирівно, не хвилюйтеся! Ви ще в мене на весіллі погуляєте!» – усміхався їй у відповідь. Я навіть не знаю, як тепер тій бідній матері жити?! У неї ж нема жодної підтримки, залишилася сама-одна зі своїм горем у чотирьох стінах. Якийсь у них рід нещасливий… Молодший брат Надії загинув, коли йому було 14 років – на нього впала стіна на сільській цегельні. Мама померла у 34 роки від онкозахворювання, а незадовго після того помер і батько. Як-то кажуть, замело подвір’я… Мала ще одну надію – сина Володю, жила тільки ним і заради нього, а тут…
Сумну звістку матері сповістили того ж дня. Не знали, які слова підібрати, щоб повідомити про непоправне. Представники з військкомату чекали на вулиці, а на подвір’я пішли сільський голова і фельдшер. Надія саме поверталася з городу – несла у відрі огірки. Як побачила, що вони зайшли у двір, злякалася. «Володимирівно, що сталося?» – запитала ледь чутно, ніби благаючи, щоб її найстрашніші переживання не справдилися. А Галина Володимирівна не знала, де подітися, і в голові була лише одна думка: «Господи, як я маю про це сказати, як сказати?..» «Надю, Володю вбили…» – прошепотіла.
– Господи, як вона кинула тими огірками! – плаче Галина Володимирівна. – Впала на коліна, землю під собою рве… Я опустилася навколішки біля неї, взяла її за голову, притулила до себе і не знала, що мені сказати, а вона голосила на все подвір’я. То неможливо словами передати. Скільки та проклята війна вже дітей забрала!..
…Поховали Володимира Гриценка 2 серпня у рідному селі. Провести Героя в останню путь зійшлися рідні і близькі, друзі і бойові побратими. «Людина смертна і приречена на смерть, – сказав священик на похороні. – Герої ж не вмирають – вони стають сузір’ями. Герої тримають для нас небо…»
ірина КОШІЛЬ
