У свої 43 наша землячка, уродженка Бережан, Мирослава Гонгадзе на вигляд значно молодша, хоча пережитих нею випробувань вистачило б на кілька життів… У 28 Мирося залишилася вдовою з двома трирічними донечками-близнючками. Після загибелі чоловіка Георгія Гонгадзе, якого вбили 17 вересня 2000 року, Мирослава отримала політичний притулок у США і від 2001 року разом із доньками оселилася в передмісті Вашингтона. Як зізнається вона сама, було дуже важко — і морально, і фізично. Проте вона вистояла. Тож нині ділиться своїм досвідом та міркуваннями про те, як вистояти у цей непростий час жінкам України.
— На українських жінок нині звалилося дуже багато: втома, емоційна виснаженість, економічна криза, втрата віри у кращі часи, страх за майбутнє дітей… Аби не збожеволіти від усього цього, психотерапевти навіть дають багато рекомендацій на кшталт «Усе відключіть, не дивіться телевізор, не слухайте новини». Як вистояти українській жінці в цих дуже непростих умовах?
— Багато жінок нині втратили чоловіків, втратили рідних і взагалі проходять через такі складні часи… Яким чином я знайшла в собі сили? Через дітей, насправді. Тому що я зрозуміла, що у моїх дітей немає більше нікого, хто про них потурбується. І я просто зібрала себе у кулак і почала працювати.
Я пам’ятаю, коли прийшло рішення поїхати з України (взагалі це дуже важко мені далося). Я сиділа, поряд депутати, якісь мої товариші, щось там «Кучма сказав…», обговорюють, про мене говорять, але це так ніби стороннє. Те, що вони говорять, воно ніби мене стосується, але ніби і не стосується. І я кажу: «Хлопці, я тут сиджу. Ви розумієте, що він про мене говорить (Кучма тоді багато говорив усякого)». А вони так дивляться на мене і кажуть: «Та ти вже стільки пережила, ще й це переживеш!»
У той момент я зрозуміла, що якщо я не потурбуюся сама про себе, ніхто про мене не потурбується. Отже, одна важлива порада: взяти себе в руки і усвідомити, що твоя зона відповідальності — це ти особисто, твої діти, твоя родина. Це перше.
Друге — не ховатися від того, що відбувається навколо. Однозначно — бачити, однозначно — жити з відкритими очима. І насправді — не боятися. Тому що страх існує, адже весь час нам доводиться переходити через якісь страхи і ризики, але страх нас не врятує. Тому треба знайти у собі відвагу робити якісь конкретні кроки: якщо це невеликі кроки, то хоча б такі. Але цю відвагу треба у собі знайти і плекати.
І третє — чисто жіноча порада. Треба час від часу намагатися справді відключатися. Тому що жити у цій постійній напрузі — це некорисно нікому, особливо некорисно родині. Мені теж важко знайти цю можливість, але треба час від часу вимикати телевізор, треба їхати на природу, треба займатися спортом, треба доглядати за собою. Бо інакше ми втрачаємо відчуття реальності і відчуття того, що ми — жінки.
— Як вам вдалося адаптуватися і досягти успіху у чужій країні?
— Головна цінність Сполучених Штатів — це прозорість правил і законів. І друга цінність — це свобода рішень, це не просто свобода, а спонукання людей до дії і до ухвалення власних рішень. За тебе ніхто не потурбується. Порівняно з європейськими країнами або з Канадою у США немає жодних соціальних гарантій. Нічого. Ти сам на сам зі світом. І таке життя не для всіх.
Сильні люди там можуть вистояти. Слабким людям там дуже важко. Я могла поїхати і в Канаду, бо знала, що у Сполучених Штатах мені буде важче спочатку, але водночас знала, що я — людина сильна і зможу досягти певного успіху у сфері, яка є моєю професійною сферою, у якій я розуміюся, знаюся. Щодо прозорості правил і системи, там немає класового розшарування, немає «ти розумний — я дурний» або «ти емігрант, я — король». Там всі практично рівні.
Ми були бідні, коли приїхали. У нас не було грошей, але нам вдалося знайти добру школу. Якимось чином ми потрохи вийшли з того становища. Там ти знаєш: якщо ти зробиш якийсь крок — отримаєш належний результат. В Україні ти щось будуєш-будуєш, а потім хтось прийшов і все розвалив. Немає гарантій перспективи твоєї праці. Дуже багато прикладів, коли ми копошимося тут і не бачимо результатів. А там ти знаєш чітко: коли ти зробиш це — отримаєш певний результат, можеш рухатись у різних напрямках. Головне — мати це внутрішнє бажання, важко працювати. Дуже важко працювати! Америка не терпить ледачих. Приймати рішення і мати відвагу ухвалювати ці рішення. Ти можеш сидіти на якихось мінімальних виплатах, але вони такі мінімальні, що ти не можеш вижити на них. Та все ж переважно, якщо ти маєш розум та бажання, ти маєш шанс досягти успіху.
— А як ваші доньки адаптувалися у США? І яка ваша порада щодо виховання дітей, коли тобі дуже важко і на першому місці стоїть питання банального виживання?
— Мої дівчата — американки українського походження. Вони спілкуються українською, щоправда, не так добре, як я би хотіла. Вони розуміють, що вони — українки, говорять про це, переживають за Україну. Але вони вже частина американського суспільства. Вони у тому суспільстві розвиваються, у тому суспільстві живуть. Я насправді задоволена тим, як діти змогли себе втримати, як я змогла виростити дітей.
З мого досвіду виховання я визначила для себе, що для мене найголовнішим є втримати контакт з дітьми. Я їх змалечку навчила ділитися, розмовляти зі мною абсолютно про все. У нас були традиції: ми ходили в книжкові магазини, читали разом, багато спілкувалися, ділилися. І це нас зблизило. І ще те, що ми були там практично самі. Так, моя мама приїхала до нас, бо інакше я б не змогла працювати взагалі. І така була у нас невеличка родина. Жіноча команда.
— Але забезпечувати родину у США мали ви самі?
— Так, це все завжди було на мені. Взагалі це було на мені ще й тоді, коли чоловік був живий. Але я задоволена, як мої діти розвиваються. Я завжди їм кажу: «Хочете щось? Все у ваших силах! Робіть! Головне, щоб ви не втрачали бажання кудись рухатись. У будь-якому напрямку. Я не буду вам його задавати, казати: «Робіть це чи робіть те. Ви самі його визначаєте і самі рухаєтесь. Головне — не бійтеся. Не бійтеся мріяти! Не бійтеся діяти, не бійтеся робити помилки, тому що краще прагнути до зірок і опинитися у болоті, ніж прагнути болота і там же опинитися. Рано чи пізно ви опинитесь вище, ніж це болото, якщо ви прагнете до зірок». Я так само людина з маленького містечка, у якої не було ніяких перспектив щось визначне зробити, тим більше потрапити на телебачення…
Джерело: http://edinstvennaya.ua/
аліса Стрілець
