Це спогади Михайло Качалуба, Тернопільський бюлетень (1975):
У Муринів (не оцих багатших навпроти, але у цих бідних) вже рання метушня. Старий Мурин вже дещо з’їв, взяв сокиру та ручну пилку і вже кривулькає до міста. Можливо хтось найме дрова рубати.. В його майже всі пальці на лівій руці покалічені, деформовані. Не один раз їх сокира поранила… — Гірке життя, але життя — сказав сам до себе старий і приспішив криву ходу.
Стара Муриниха вже подоїла кози і поставила перед хворим горбатим сином горня молока. Дочка вже випивала друге стоячки. Спішилася до роботи. За хвилину принесла і нам з братом, Теодором, по горнятку сивої кави і два кусники хліба. Каву випиваємо, а хліб доїдаємо по дорозі. Калабані на нерівних хідниках ще замерзлі. Це приспішує нашу ходу: два кроки ходою, а два — їзди на підошвах по льоду
Перед гімназіяльним будинком (тепер не існує) при вул. Костюшка (тепер Камінна) шуміла вже дітвора, хвилювали сині ,,мазепинки” (головний убір). Ці найзавзятіші тиснулися під самі двері. До середини пускав сторож кілька мінут перед восьмою. Ми з братом пірнули в цей водограй…
Наближалася восьма година і наші професори почали приходити. З горішньої сторони вулиці ось йде наш катехит о. Микола Конрад. В опоспіху забув витягнути шаль з рукава і один кінець висить з-під хутра. Хлопці перешіптуються, усміхаються, але їхня пошана і любов до свого отця катехита є така велика, що ця неувага на себе ще його підносить в їхніх очах. Розступаються, щоб зробити йому дорогу, ,,мазепинки” підносяться на поздоровлення. За ним енергічно йде проф. Ярослав Танчаківський. Під пахою несе грубу купу зошитів. Робив дома поправи наших задач. Правдоподібно не були найкращі, бо на худому лиці м’язи нервово корчаться, а пасма сивої чуприни непослушно вилазять з-під капелюха. За ним скорою, дрібною ходою, сховавши голову між плече, йшов наш професор історії П. Лукасевич. О, з якою неохотою з яким болючим почуттям він мусів викладати нам по-польськи історію та географію. Це тільки цього року прийшов такий наказ. Починають нас поляки притискати все більше та більше. Видержить цей тиск наш директор Михайло Губчак? — Ось спішаться дальші професори: проф. Дяків, Цегельський, д-р Криничний, Іван Боднар. За ними маленький Степан Мак, наш професор грецької мови. За хвилинку стане перед катедрою, пригладжуватиме масне волосся та скаже учневі: „Ех, ви шеремета, сідайте!”
— З долішньої сторони вулиці йде — киваючися з одної сторони на другу — проф. Филипович. Видно недалеко живе, бо чорне з рудим ковніром хутро має перекинене тільки через плечі. Під пахвою купа зашитів, а в них «Гут», «генюген» та «ніхтгенюген», «зер гут» було мало. Він побачив свого малого, округлого колєгу і жде на нього. Це наш проф. польської мови — Цибушник. Все з чорною перев’язкою на руці, на місці ампутованого сареднього пальця. Як його бачу, автоматично повторюю в душі вивчені напам’ять цілі сторонки з польської літератури: ,,Шаро і посемпне. Юж од тиїодня не показало се слоньце. Над конарамі наїіх джев завісл монотонни звар олов’ю…” — Котрий лапсердак це написав? — гніваюся сам на себе, бо не пригадую собі. Але я зараз повеселішав, бо перша година в нас — це руханка, котру я дуже люблю. Ось і наш проф. руханий Теофіль Остап’юк — ми його назвали проф. від «козьолків» — вже біжить і паличкою вимахує…
Граємо на подвір’ї волейбол. Не знаємо, що при цій грі треба міняти місця. Іван (Ясьо) Познаховський все держить середнє місце під сіткою, а за ним Гнатишин, котрий все дуже вміло вміє зловити м’яча, подати Познаховському, а цей перекидає через сітку на противну сторону. ,,Смечувати” не вміємо. Ці, що не грають волейбол, скачуть через жердку до висоти. Високий Наїаджина гніває дрібного Івана Смолія:
— Смолійчик, скільки центриметрів маю тобі дати? 30 чи тільки 20? Смолій, що постійно вправляється в писанні стеноірафії, роблячи пальцем дивовижні значки по стінах, на околіні, у воз-дусі, обертається і бачить, що це його черга скакати. Він підбігає дрібненькими крочками, держачи руки при собі, під саму жердку та її помаленьку переступить.
— Бравіссимо! Іване, можливо нащадок котроїсь з орд, що перед століттями переливалися через Україну.
Але дзвінок кінчить нашу годину руханки. На подвір’я висипали також інші кляси. Проф. Мак має догляд. Він побачив Вітошинського в зеленій сорочці та на ній шлейки від штанів: — Ви, Вітошинський, ходите, як муляр! — Вітошинський вклонився і побіг. Професор пригладжує волосся і хитає головою з незадоволення. Ми позбирали сітку та занесли до гімнастичної залі. Коротка перерва скінчилася, а ми з Познаховським ще не вспіли дати все до порядку. Біжимо тихенько по довгім коридорі. З кляс вже чути голоси професорів. Чую голос проф. Безкоровайного: Нич не чую! Нич не чую! В нашій четвертій А проф. Танчаківський вже нас жде. Кляняємося і сідаємо тихо до лавки. Професор виймає блокнот („нотис”, ми казали), підносить окуляри на чоло і шукає, кого викликати. Тиша, як у гробі. Навіть рухливий та крикливий Богданович не рухається й не оглядається. Професор підніс голову, знизив окуляри на очі — Качалуба! — Я червоний та цілий в поту, встаю. Кляса відідхнула. Кожен радів, що на цей раз не він є жертвою. Відповідаю, та не все, що хотів би професор. Дає мені слабшу ноту, хитає головою й каже: ,,Були перли, та й ся стерли”. Сховав блокнот. Кляса відідхнула спокійніше. Сиджу сумний, сумний. За горло стиснув великий жаль і сльози покотилися по рум’яних лицях. Професор перейшовся кілька разів по клясі і мабуть бачив моє зажурення. Витягнув з портфеля якісь папери, читає їх та усміхається. Це є наш шкільний часопис, що саме тепер появився. Є там і мій віршик: “Не гнись, не корись проклятій судьбі! Життя положи за край в боротьбі!”
— Качалубі — поезія і краса, а Пашукові — гаряча ковбаса, — сміється. Ціла кляса повеселішала. Сміх та галас. Я догадався: професор натякає на статтю Пашука про якісь наші економічні проблеми, а також на мій вірш. Мій біль душевний зменшився. Професор Танчаківський приложив на моє болюче дитяче серце трошки педагогічного бальзаму.
Джерело: Спогад про Тернопіль
