Він жив театром, точніше — Театром, адже художній керівник Тернопільського драмтеатру Михайло Форгель був переконаний, що театр і мистецтво загалом повинні очищати людей, спонукати їх тільки до світлих думок та добрих вчинків. У 1999 році він заснував у нашому місті фестиваль «Тернопільські театральні вечори. Дебют», який давав шанс для розвитку молодим режисерам України. Як він вболівав за цей фестиваль та дбав про його рівень! За Михайла Форгеля на «Театральних вечорах» грали англійці, серби, поляки… А за лаштунками для тернополян залишалося невідомим, скільки сили та нервів довелося викласти Михайлу Форгелю, аби достукатися до столичних чиновників, «вибиваючи» гроші на проведення фестивалю. У черговий раз його серце таких випробувань не витримало… 29 вересня 2006 року Михайла Форгеля не стало. Залишилися тільки спогади…
Федір Стригун, народний артист України, режисер та актор:
— У чому був великий Михайло Форгель? Він так «заквасив» свою роботу, що рівень, який він заклав, тернопільський театр тримає й нині. Михайло Якубович був дуже розумним чоловіком — високоосвіченим, знав світовий театр, розумівся на режисурі. Він ніколи не сподівався на «раптом» — вийде щось чи не вийде, а точно все вираховував і йому все заплановане вдавалося. Він завжди знав, як ставити, що ставити і що потрібно для глядача. Форгель дуже добре чув глядача, тому в театрі був такий репертуар, що завжди збирав повну залу. Я із задоволенням працював у тернопільському театрі часів Форгеля, мені було цікаво ставити і «Суєту», і «Хазяїна», і «Житейське море», і «В неділю рано зілля копала», і «Гуцулку Ксеню». Це для мене було великим щастям, тим паче, з такими акторськими можливостями. Перший випуск вашої театральної студії — нині вже класики, корифеї, основа театру. Форгель їх дуже підтримував, хоча йому було нелегко, але він це зробив. Це все тільки завдяки йому!
Нічого не єднає театр так, як вистави, де зайнятий весь колектив. Театр — це коли всі сходяться і творять разом, де кожен знає своє місце. Форгель точно знав, кого куди поставити, щоб він виконував ту функцію, яку інший не виконає. Вражала його делікатність, його вимоги і чуття у підборі людей, які повинні бути в театрі. У нього, окрім театру, іншого життя не було, і він підбирав таких людей, які б віддавалися театру і любили театр так, як він. І йому це вдавалося.
Олександр Папуша, заслужений артист України, актор:
— Михайло Якубович був для мене насамперед вчителем, товаришем. Він часто з нами розмовляв, повчав нас — в бесіді, висловами розумних людей. Нам його бракує, тому що, на жаль, нині у нас немає такої людини, яка б досконало розумілася на театрі, могла б підказати — не те, як треба грати, а що треба відчувати і що треба знати в той час, коли ти працюєш на сцені. Він був нашим духовним наставником, духовним лідером, якого нам нині дуже й дуже бракує. Це Людина з великої літери. Дуже сподіваюся, що незабаром у тернопільському театрі з’явиться такий чоловік, як Михайло Якубович Форгель, який нарешті об’єднає нашу трупу і буде єдиним лідером для усіх акторів нашого театру.
В’ячеслав Жила, заслужений діяч мистецтв України, режисер:
— Михайло Якубович був світлою людиною. Він мав мистецьке чуття. Завжди прагнув найкращої світової драматургії, найкращої світової літератури. Він мав смак, а смак формується не просто так: смак — це освіта, і світогляд, і спілкування з людьми. Він зажди казав, що ми маємо ставити найкращі світові зразки для того, щоб люди йшли до кращого. Та краплина цієї мистецької правди, яку заклав Форгель в нашому театрі, має жити завжди. Часом нам бракує того смаку і ми опускаємося на щабель нижче, потім самі соромимося цього і запитуємо себе: «А що б сказав Михайло Якубович?» По-моєму, це життєвий лакмус, який заклав Форгель у тернопільський театр. Безумовно, тернопільський театр не почався з Форгеля, але Михайло Форгель — одна із визначних осіб тернопільського мистецтва, він вивів театр на інший щабель.
Олег Мосійчук, народний артист України, режисер:
— Добрий друг і творчий побратим Михайло Форгель… У минулому часі про нього важко говорити і водночас легко — він залишив по собі колосальний слід і колосальну справу зробив як для театру Тернополя, так і для власне українського театру. Завдяки йому український театр побачили і в Англії, і в Польщі, і в Сербії. Багато театральних колективів з-за кордону приїздило на «Тернопільські театральні вечори», які він влаштовував. А найбільша заслуга Михайла Форгеля, на маю думку, — те, що ми маємо сьогодні театр з тими акторами, про яких довгий час казали «Наша молодь, молоді актори, молода надія театру» і які сьогодні складають основу театру, на них будується репертуарна політика. Це дуже тішить. Пригадую, як ми ставили виставу «Казка про Моніку», де був задіяний перший випуск студії. Як він вболівав за них! Возив їх на кращі вистави — де б це не було: до Києва, до Львова, до мене в Рівне.
Звісно, можна говорити про Михайла Якубовича годинами. Коли ми зустрічалися, то іноді не могли наговоритися від вечора до ранку, жартували, що так «ми рятуємо український театр». Порятували і вранці знову зустрічалися (сміється, — ред.) і знову говорили про театр. Він був директором театру, продюсером творчого колективу, справжнім менеджером театру. Таких людей нині бракує. Він по цій землі ходив по совісті.
Юрій Черненко, актор:
— Михайла Якубовича не вистачає щодня — не вистачає його слів, погляду, поради. Він був для нас перш за все як добрий вчитель, наставник, друг. Міг порадити у будь-якій ситуації — у нього було надзвичайно логічне і тверезе мислення стосовно усього. Щодо театру у нього було тонке відчуття, він умів дивитися трішечки вперед.
Шкода, що Михайло Якубович не довів театр до тієї вершини, яку омріював. А він хотів, щоб тернопільський театр став європейським театром із європейською культурою, духовністю та ментальністю. Доля розпорядилася так, що його дев’ять років уже немає, а ми весь цей час не йдемо кудись, а робимо крок в один бік, крок — в інший, борсаємося, хитаємося, ніби на роздоріжжі стоїмо. Навіть відкочуємося назад, тому що інші театри попри нас уже зробили більші поступальні кроки. Але впевнений: ми зуміємо згуртуватися, зібратися, і Михайлу Якубовичу у Вічності найближчим часом не буде соромно за цей театр. Я вірю в краще майбутнє і в ту ідею, яку заклав Михайло Якубович у наш театр та наші серця.
Ірина Папуша, Мар’яна Юхно-Лучка
