Його біографія — готовий сценарій для кінофільму: позашлюбний син покоївки, напівбожевільний, який до 16 років не вмів розмовляти…Здавалося, Никифор Дровняк приречений на долю волоцюги… А от і ні! Саме він має персональні виставки у Парижі, Нью-Йорку та Лондоні, а загалом мистецтвознавці налічують 40 тисяч його картин.
Перший пензель художник виготовив сам — зі щітки для гоління, коли працював прибиральником у перукарні. Полотен чи дорогих олійних фарб не любив. Малював звичайною акварелькою на аркушах паперу, шматках картону чи обкладинках зошитів. Замість того, щоб змочувати пензель у воді, слинив його язиком. Поруч неодмінно стояла табличка: «Просив би шановне панство про допомогу й підтримку для бідного каліки, хто чим може!»
Коли хтось кидав кілька монет, він віддячував картиною. Їх, щоправда, зазвичай викидали або використовували для розпалення дров. Так би могло тривати вічно, але доля підготувала сюрприз. Якось його картини побачив львівський художник Роман Турин. Познайомившись із роботами Дровняка, митець був вражений. Пан Роман зібрав близько 200 творів Никифора та віддав до паризької галереї Leon Marseille на виставку українських, французьких та італійських художників, влаштовану в листопаді 1932 року Українським народним музеєм ім. Т.Шевченка. Никифора визнали як яскравого представника наївного малярства, прийняли до плеяди світових художників. Творчістю Дровняка зацікавився польський художник Єжи Вольф. 1938 року він опублікував у часописі Arkady нарис «Маляр наївного реалізму в Польщі. Никифор», і це стало неначе другим входженням Никифора до світу мистецтва.
Після Другої світової війни його звинуватили у співпраці з УПА. Начебто Никифор намалював повстанцям карту свого містечка.
А в 1947 році, як і тисячі етнічних українців, художник став жертвою операції «Вісла». Його вивезли якомога далі від українського кордону. Куди саме, так ніколи й не сказав, але на його картинах з’явилося море.
Він подолав понад 700 кілометрів і таки повернувся до свого рідного міста Криниця. При тому пішки. І так тричі. Опісля не чіпали. Тим більше, що слава про геніального українця дійшла до польської влади. 31 грудня 1949 року у Варшаві відкрили персональну виставку «Виставка художніх робіт Яна Нікіфора з Криниці». Однак найбільшого розголосу набула виставка, що відбулася в Парижі 1959 року в галереї Diny Vierny.
Картини художника експонувалися в Італії, Бельгії, Англії, Швейцарії, США, Бразилії, Ізраїлі, Югославії, Чехословаччині, багатьох містах Польщі. Виставки зробили Никифора знаменитим і принесли йому світове визнання. Він діставав замовлення на картини та ікони, придбати його роботи мали за честь відомі європейські галереї. Щоб познайомитися з художником, до його рідної Криниці їхали безліч шанувальників, які розкуповували картини Дровняка ще мокрими.
У 1962 році художнику була потрібна закордонна віза. Поляки вирішили скористатися моментом й переписати національність Никифора, а заодно додали прізвище Криницький. А загалом він мав принаймні 17 імен, під якими фігурував у мистецтвознавчих книжках цілого світу. Наприклад, «Никифор з Криниці» , «Никифор Криницький», «Ян Криницький», «Матейко з Криниці», «Мастер з Криниці», «Лемко Никифор».
Так би й увійшов в історію дивакуватий митець як поляк, якби лемки не розкопали в церковній книзі справжнє ім’я митця — Єпіфаній Дровняк. Так, народився він 21 травня 1895 року в містечку Криниця (Лемківщина), де тоді проживало понад 90 % українців. Мати — німа русинка-українка Євдокія Дровняк. Охрестили його Єпіфаном на честь св. Єпіфанія, якого Церква вшановує 25 травня. Але через екзотичність того ймення немовля стали кликати Никифором.
Шкільна наука давалася Никифору важко. Навчання довелося полишити. Навчився хіба що писати друкованими літерами, трохи читати та рахувати. А ще малювати — спочатку грифелем на дошці, згодом олівцем на клаптиках паперу. За цей хист криничани іронічно прозвали Никифора Матейком. Чи могли вони тоді здогадуватися, що за право вважати їхнього дивакуватого Матейка «своїм» до нинішніх днів будуть сперечатися офіційні особи кількох держав?..
Восени 1968 року Никифор поїхав до містечка Фолюш, де в місцевому санаторії лікувався від туберкульозу. Він хворів давно: голод, злидні та поневіряння не минули безслідно.
Хвороба прогресувала. 10 жовтня 1968 року Никифор-Єпіфаній Дровняк помер. Одну із останніх картин художник підписав «Найсвятіший Никифор». Гроші та майно перейшли до держави, картини стали власністю музею у м. Новий Санч.
Під кінець життя вічний жебрак назбирав 300 тисяч злотих.
Картини Никифора Дровняка порівнюють з найкращими зразками українського примітивізму XVI—XIX ст. Малюнки Никифора — це одна велика філософська книга, в якій є відомості про мораль і метафізику, релігії і майбутні світи. Зі статті в статтю про художника повторюється фраза: «У своїй творчості Никифор керувався християнською філософією». Це справді так, оскільки біблійна тема була однією з провідних у його живопису.
Коли професор Олександр Яцковский запитав Никифора: «Навіщо ти малюєш?», то почув відповідь: «Щоб люди знали, що є як і рай, так і пекло. Щоб знали … » Найбільш відомі серії художника під загальною назвою «Молитовник». Є відомості, що ще навчаючись у церковно-приходській школі, юний Єпіфаній намалював для себе буквар-молитовник, в якому було 172 малюнки з сюжетами з Нового і Старого Завіту.
Багатою також є його спадщина й світської тематики: Никифор розгорнув перед глядачами сотні картин, що розповідають про життя українських лемків та їхньої батьківщини.
До речі, фільм про Никифора Дровняка таки зняли. Ще у 2004 році, у Польщі…
емілія Васильків
