«Мамо, добуду до року і повернуся…»

– Встаю щоранку, а в мене біля ліжка Ромчикова фотографія, – сумно зітхає мати загиблого бійця Романа Рущака із Чорткова Анна Василівна. – «Доброго ранку, синочку!» – цілую його усміхнене обличчя в рамці. Поговорю собі з ним, виплачуся і йду до роботи. Оттаке в мене тепер життя. Скільки житиму, стільки буду з ним. Ромчик був моєю єдиною дитиною, найдорожчою… Я вже пережила дві війни. Мій покійний чоловік був афганцем, два роки відвоював, здоров’я втратив… Помер у 2006-ому. І син відслужив одинадцять місяців, йому залишалося лише 20 днів до демобілізації, але… вбили. Не вірю досі. Я була щодня з ним на зв’язку. Ми вже навіть домовилися, що поїду його зустрічати до Мукачевого, місця прописки підрозділу, а він сам приїхав до Чорткова у… труні. Мені сказали, що Роман загинув у селі Городище Луганської області за невідомих обставин, проте є версія, що його вбили місцеві мешканці, вдаривши чимось важким по голові…
На війну пішов добровольцем

До війни 37-річний Роман Рущак їздив на заробітки до Києва, підробляв також, де можна було на будівництві у Чорткові. А торік вирішив піти добровольцем захищати країну від ворога. «Сину, ти у мене один, чому йдеш? На кого мене залишаєш?» – вмовляла сердечно мати. «Мамо, всі патріоти йдуть на війну, і я не буду сидіти, склавши руки. Це моє рішення..,» – відповів Роман і зголосився до місцевого військкомату.
– То була середа, 29 липня, – пригадує Анна Василівна. – Рома прийшов після обіду додому вже з повісткою і попросив зібрати сумку. Я взяла ту повістку до рук, зросила її гіркими сльозами, та нема ради – почала збирати в дорогу. А в суботу, першого серпня, поблагословила і відправила до Мукачевого.
У Мукачевому Роман був три тижні, а потім у складі 128-ої гірсько-піхотної бригади вирушив на Схід. Спочатку потрапив у селище Мирна Долина на Луганщині. Там через два місяці, наприкінці жовтня, отримав осколкове поранення в руку. Тоді були дуже сильні обстріли. Романа із великою втратою крові доправили до Харківського військового шпиталю. Там його прооперували, але витягти всі осколки не вдалося. Через чотири дні перевели до Львова, бо у Харкові бракувало місця – щодня привозили важкопоранених…
Підлікувавшись місяць у Львівському госпіталі, Роман приїхав додому. Осколки, що залишилися в руці, нагадували про себе разючим болем, але, побувши кілька днів удома, він знову захотів на передову.
На початку січня відразу потрапив у «котел» під Дебальцевим. Цілий місяць мати бійця не могла знайти собі місця, молилася і просила, щоб Господь уберіг її дитину від ворожих обстрілів. Коли бригада Романа на початку лютого проривалася із «котла», він упав з БТРа, побився і поламав два ребра. Покалічений прибув додому…

– Ми його поклали до Чортківської районної лікарні, – розповідає Анна Василівна, – бо він уже навіть не міг дихати. Потім доліковували у Чернівцях, а коли до нього повернулися сили, знову вирушив на Схід. «Сину, ну куди ж ти підеш?! У тебе вже нема здоров’я!..» – благала і плакала. У Романа тоді відкрилася виразка шлунка, а через те, що у «котлі» під Дебальцевим довго лежав на холодній землі, почали відмовляти нирки. «Мамо, добуду до року і повернуся. Обіцяю…» – заспокоював мене й одночасно готувався до поїздки. Він навіть на Великодні свята не залишився удома. Казав, що відлежувався у лікарнях, коли побратими мерзли в окопах, а тепер мусить бути з ними.
Перед смертю сина наснився покійний чоловік
Востаннє Анна Василівна розмовляла з сином того трагічного дня, 22 червня, о третій годині, а вже о четвертій, як їй повідомили згодом, сталося непоправне. Роман часто телефонував додому. «Мамусько, ти вже прокинулася?» – чула щоранку Анна Василівна у слухавці і збиралася на роботу.
– Ромчик був мені і за доньку, і за сина, – плаче мати. – Він був дуже добрим, щирим, надійним, умів і їсти приготувати, і в хаті прибрати, і одяг випрати, не цурався жодної роботи. Їсти готував і на війні побратимам, перед тим, як загинув, наробив їм голубців. А напередодні, хоча й гнала від себе погані думки, мені приснилося, що я на роботі тримаю дві свічки – одну грубшу, а другу тоншу і поряд стоїть мій чоловік. А я вже знаю, що якщо до мене уві сні приходить Йосип, то у сім’ї будуть якісь негаразди. Трималася з усіх сил, а прийшла на роботу і розплакалася. «Біда буде…» – прошепотіла дівчатам, які мене втішали. Як виявилося, не помилилася…

ірина КОШІЛЬ