Поліція, люди у масках у Тернопільській міській раді, вилучення документів, висунення звинувачень – це те, що ми побачили минулого тижня. Справжня причина дій поліції далека від корупції і боротьби з економічними злочинами. Місцеві ради трясли через рішення про підтримку блокади.
Трусили за блокаду
Комусь може здатися, що Тернопіль унікальний і тут раптово за один день виявили цілу мережу порушників, які направо і наліво розпродували за безцінь землю тернопільської громади. Проте це не так. З подібними звинуваченнями поліція та прокуратура виступили і щодо працівників Львівської міської ради. Так само підлеглі правоохоронці «трясли» міські ради Івано-Франківська, Чернівців, Рівного і навіть Вінниці.
Причина проста. Депутати цих місцевих рад ухвалили звернення до центральних органів влади з підтримкою дій активістів та ветеранів АТО, які зараз блокують окуповані території та вимогою запровадити повну блокаду ОРДЛО, ввести санкції проти російського бізнесу, який працює в Україні.
РНБО ухвалила рішення і режим блокади запровадили. Проте така самостійність сподобалася не всім. Ймовірно, що ті, чиєї відставки вимагали, вищі чини поліції вирішили скористатися старим перевіреним методом — організацією тиску на місцеві ради через силовиків. Мовляв, відчуйте, хто в домі господар. І місцеві ради відчули це у повній мірі.
Позбавити громади незалежності
Другою важливою метою, очевидно, було бажання позбавити громади економічної незалежності. У країні кілька років триває децентралізація. Є певні покращення. Але на сьогодні склалася ситуація, що з місцевих бюджетів ледь вистачає, щоб перекрити першочергові поточні потреби громади: прибирання міста, забезпечення шкіл і садків, забезпечення роботи громадського транспорту. Про розвиток не йдеться, якщо опиратися виключно на бюджетне фінансування.
Єдиною можливістю залучати кошти у розвиток є інвестиційні угоди. А саме за інвестиційні угоди поліція «трясла» міську раду Тернополя (як і Львівську та Чернігівську). Приходить приватний інвестор і вкладає свої кошти у будівництво таких об’єктів. Міська ж рада спрощує умови оренди комунального майна для того, хто виконує замовлення громади.
Кошти залучені за допомогою інвестиційних угод — це не лише нове житло, магазини, паркові комплекси. Це і нові школи, дитячі садки, тисячі нових робочих місць для мешканців міста. Адже усі будівлі потребують обслуговування. Крамниці і майстерні потребують нових працівників. Виграють усі. Люди отримують житло, роботу, гідні доходи. Міська громада отримує збільшення податкових надходжень від пожвавлення економічного життя.
Проте в Україні досі є ті, хто не хоче такої самостійності громади. Адже економічна незалежність дає свободу прийняття рішень. У цивілізованому світі центральна влада лише обслуговує самоврядування. В Україні, поки що, центр звик наказувати, а місцеві мають лише виконувати. Навіть, якщо це шкодить громаді. Ця звичка центрального чиновника прийшла з радянського минулого. Сьогодні ж єдиним методом контролю є позбавлення громади додаткових ресурсів на розвиток.
Інвестугоди в Україні і за кордоном
Інвестугоди це дуже поширена плідної співпраці бізнесу, самоврядування і громади. Особливого поширення вона набула у Грузії, коли на початку 2000-х до влади прийшла команда Міхеїла Саакашвілі. Країна була вщент зруйнована корупцією, постійним станом війни. Але вже за якихось 12 років, наприклад Батумі, місто-побратим Тернополя, перетворився у фершенебельний курорт. Тепер тут представлені готельні мережі світового класу “Кемпінський”, “Редісон”, “Хілтон”.
Будуються готелі-апартаменти. У місцевому муніципалітеті кажуть, що добре розуміють — розвиток міста і будівництво сучасних комплексів створює тисячі робочих місць. Адже згідно інвестиційним угодам, які укладав Батумі, увесь персонал починаючи від двірника і закінчуючи менеджерами та екскурсоводами набирається з місцевих мешканців. До речі, саме тут оздоровлювалися нещодавно українські воїни, які повернулися з війни.
Грузія пішла навіть далі. Тут через механізм інвестиційних угод будували сучасні лікарні, школи, будинки культури та інші об’єкти. Приватний інвестор погоджувався вкладати свої кошти навіть у ці здавалося б “неприбуткові об’єкти”, бо він потім заробляє на їх обслуговуванні. Подібним чином активно оновлювали житловий фонд у Польщі та Німеччині в середині 1990-х. Адже ці типові країни радянського блоку мало різнилися від сірості СРСР.
Реанімація міст справа складна, тривала і потребує багато коштів. Проте у Тернополі почали оновлювати місто ще задовго до Революції Гідності. Тут переймали передовий досвід, як Грузії так і європейських країн. Такі ж угоди використовують інших містах і навіть нашій столиці. Бо це єдиний спосіб залучити кошти.
Мало хто знає, але студентський Храм Пресвятої Покрови Богородиці, один з трьох дерев’яних храмів Тернополя, збудований у рамках інвестиційної угоди.
Землю не продають, вона працює на громаду
І нарешті варто спростувати брехню масово поширену у ЗМІ. Для цього варто почитати законодавство, що таке інвестиційні проекти.
Землю громади ніхто не продає. Це ключова умова будь-якої інвестиційної угоди. Навпаки. Земля залишається у власності громади і після того, як об’єкт збудовано і здано в експлуатацію, громада регулярно отримує орендну плату, яка йде на розвиток міста.
Відбувається це незалежно від того, хто керує містом, на постійній основі.
Сам механізм прозорий. Спочатку вивчаються потреби громади, наприклад у відкритті нового торгового чи розважального комплексу. Або ж у будівництві транспортно-логістичного центру. Тоді проект проходить складну експертизу, що включає громадські обговорення, екологічну, архітектурну доцільність. Часто навіть на цьому етапі проекти відбраковуються. Враховується соціальна складова. Наприклад, може йти мова про закладення парку чи скверу, облаштування тротуарів. Після цього проект оприлюднюється на сайті міської ради. Під нього шукають інвестора, з яким укладають угоду, де все детально прописано. Якщо з якихось причин інвестор порушує умови угоди, то громада завжди має можливість її розірвати.
То ж варто ще раз задуматися, хто і чому свідомо бреше тернополянам, користуючись необізнаністю і не завжди законними важелями впливу.
Борис Мельник, Файне місто
