Волонтери з ГО «Самооборона Козівщини» Роман Миц, Сергій Лещишин, Михайло Гарасівка та інші допомагають нашим бійцям з перших днів війни.
Очолює організацію 58-річний Роман Миц – підприємець. У нього з дружиною на ринку невеличка ятка. До початку війни на Сході Роман Богданович не мав жодного стосунку до армії, однак нині це не заважає йому раз у місяць, а раніше й двічі, з волонтерами-однодумцями бувати на передовій. Серед їх «підшефних» – 18-та окрема бригада, 28-ма бригада, 44-та окрема артилерійська бригада… В інтерв’ю «НОВІЙ…» Роман Богданович розповів, що їм доводиться переживати щоразу під час поїздок на східний фронт, що їх спонукає займатися волонтерською діяльністю, про настрої, які панують серед бійців, а також про те, чому волонтерський рух нині «збавив оберти».
– Романе Богдановичу, з чого почалася ваша волонтерська діяльність?
– Після Революції Гідності ми створили ГО «Самооборона Козівщини», а коли в країні почалася війна, зайнялися волонтерською діяльністю. У нашій організації 57 осіб, на Схід їздять десятеро. З тих десяти одні на місці займаються збором продуктів, пакуванням, а інші – троє-четверо – їздять на передову. 21 жовтня ми повернулися з маріупольського напрямку, це була наша 20-та поїздка. Переважно відвозимо допомогу бійцям з Козівського району, щоб хлопці були забезпечені всім необхідним – продуктами, обмундируванням, генераторами, медикаментами… Буваємо майже в усіх бригадах – починаємо від 31-го блокпоста, що поблизу села Кримське Луганської області, і їдемо по всій лінії фронту – Луганщина, Донеччина й аж до Маріуполя.
– Ви часто буваєте в гарячих точках. Мабуть, не раз подумки прощалися з життям…
– Вперше ми відчули, як здригається від обстрілів земля, торік у листопаді на 31-ому блокпосту (Бахмутська траса, Луганська область – авт.). Нас повідомили, що туди небезпечно їхати, бо саме тривають обстріли, але ми вирішили, що продукти й обмундирування, які пообіцяли нашим хлопцям, доставимо. Під’їхали до бліндажів, що за три кілометри від ворожих позицій, і поки розвантажували допомогу, противник відкрив мінометний вогонь, почали обстрілювати з «градів»… Це Боже благословення, що нам вдалося виїхати звідти неушкодженими. Другий випадок був, коли ми потрапили під мінометний вогонь під Горлівкою Донецької області, згодом – під обстріл у Станиці Луганській. Ще один випадок був під селищем Троїцьке Луганської області – ми заблукали й поїхали прямо до бойовиків. Добре, що нас вчасно наздогнав підполковник Малишев і врятував від полону. Одне скажу – ми не боїмося загинути від ворожої кулі, але боїмося потрапити в полон до бойовиків…
– Що вас спонукає їхати на фронт і виконувати свою місію, знаючи, що попереду – небезпека?
– Те, що хлопці там ризикують своїм життям заради нас тут, тому ми також мусимо чимось жертвувати. Маємо підтримувати одні одних, бо інакше ворога не перемогти в цій неоголошеній війні.
– Що вам додає сили перед кожною наступною поїздкою?
– Починаючи від першої поїздки, у нас вже сформувалася традиція: коли завантажимо бус, то їдемо до стели героїв Небесної Сотні – вона у Козовій біля церкви. Туди також приходять священики, відправляють невеличку службу, благословляють нас і весь вантаж, і ми вирушаємо в дорогу. Не дозволяє зупинятися також усвідомлення того, що хоча й оголосили хитке перемир’я і відводять важку техніку від лінії розмежування, там і досі працюють снайпери, диверсійні групи і щодня є якщо не загиблі, то поранені, а це означає, що розслаблятися не потрібно, бо то далеко не кінець війни. Бійцям без нашої допомоги було б дуже важко…
– На передовій запроваджена комендантська година, і після восьмої вечора волонтерам не можна туди їхати…
– Ми й так стараємося уночі не їхати на передову, бо це небезпечно, всяке може бути, а от якщо їдемо в зону АТО, то вже цілодобово. Хоча тепер день короткий, а встигнути потрібно у багато місць, тому доводиться їхати також і вночі. Зазвичай об’їжджаємо 26 місць, бувало й 32, а цього разу – 22.
– Кажуть, волонтерський рух «збавив оберти», бо люди звикли жити в стані війни…
– Мабуть, так воно і є. Зникло те відчуття, що ми всім світом накинемося і переможемо. На людей ще дуже впливає брехня з телевізора – всі ці розмови про перемир’я. Насправді в тих місцях, де ми буваємо, вогонь не припинявся, причому з ворожого боку летить будь-який калібр. Якщо повернутися до початку війни, то люди приносили багато продуктів харчування, були й гроші, щоб придбати тепловізори, бронежилети, а тепер ми ледь назбируємо з району по ниточці, щоб завантажити бус. Допомога значно зменшилася і це відчутно. Звичайно, розслаблятися не треба, бо до кінця війни ще не видно, а тому займатимемося волонтерською діяльністю, допоки не витіснимо ворогів з нашої території.
– Чи були випадки, що ви доправляли допомогу туди, куди ніхто не міг прорватися і якщо були, то як вам це вдавалося?
– Напрямок, що ми собі обрали, проходить якраз через передову, а тому не раз бували в таких місцях, куди нам забороняли їхати, проривалися всякими можливими способами і доправляли допомогу. Скажімо, їхали бахмутською трасою, її ще називають «Дорогою смерті» через те, що постійно обстрілюється, приїхали до батальйону «Тернопіль», а вони тоді стояли під Лисичанськом, то їхній командир не міг повірити, що ми прорвалися дорогою, на яку не потикаються навіть військові. Різне траплялося… Досвід здобувається з кожною новою поїздкою.
– Як рідні ставляться до вашої діяльності, адже волонтерство забирає практично весь час?
– Так, мене майже ніколи немає вдома, але дружина і рідні ставляться до цього з розумінням, бо знають, що хтось мусить цим займатися. Одного разу я сказав дружині, що там, на фронті, за нас стоять чиїсь діти, чоловіки, батьки і їм потрібна допомога. Більше у нас це питання не обговорювалося. Звичайно, дружина хвилюється і, буває, ночей не спить, коли я їду… Ми теж розуміємо, коли вирушаємо на передову, що кожна поїздка може бути останньою, але ми свідомо обрали цей шлях. Часто бійці кажуть, що їм легше, бо вони бачать ворога, а ми їдемо і не знаємо, де нас може чекати небезпека …
ірина КОШІЛЬ
