Руслана Шпека, командира батальйону «Вікінг», підстрелили під Києвом за таємничих обставин.
“Хлопці, не дайте мені померти… Я хочу жити…” – ледь ворушив онімілими від болю губами Руслан Шпек, поки його везли до однієї з київських лікарень.
Було вже пізно, годинник показував 23-тю. Машина мчала, обганяючи інші автівки, а Руслан… У нього був больовий шок, він лише міцно стискав руку свого побратима. Знесиленого, з двома вогнепальними пораненнями у груди і живіт, його доправили до хірургічного відділення, але лікарі вже були безсилі. Руслан помер…
Йшов у Міністерство оборони, а опинився… за містом
43-річний Руслан Шпек воював на Сході з листопада 2014-го, коли пішов на фронт добровольцем. Був командиром батальйону “Вікінг-К”, що при батальйоні “Айдар”. Того фатального дня, 15 липня, Руслан приїхав до Києва у справах – мав у Міністерстві оборони владнати питання, що стосувалися переходу бійців-“айдарівців” під його командування у “Вікінг”.
– Я першою дізналася про нещастя.., – зітхає подруга Руслана і волонтер Марія. – Ще дорогою до лікарні до мене зателефонував його побратим. Я кинула все і поїхала до Києва. Досі не віриться… Ми з Русланом розмовляли о шостій вечора, він збирався з кимось зустрітися і сказав, що розповість про все згодом. А що тепер? Є запитання, а відповідей на них немає… Як Руслан потрапив за Київ? Що це була за сутичка? Не можемо також зрозуміти, де взялася машина, якою його везли до лікарні. Казали, що він начебто сам зателефонував і попросив забрати його, але так це чи інакше, – невідомо.
Після Києва Руслан планував приїхати на кілька днів до Тернополя, а тоді разом з Марією мали їхати до Новоайдара, що на Луганщині, щоб відвезти волонтерську допомогу бійцям. Але доля розпорядилася інакше…
– У Руслана було ще багато планів, – із сумом у голосі розповідає Марія. – Він був чудовою людиною, до нього можна було зателефонувати в будь-який час дня і ночі з будь-яким питанням чи проблемою. Руслан був бійцем за характером, а якщо виникали труднощі, казав: “Сядь, заспокойся, подумай і правильне рішення обов’язково прийде…”
Спочатку думав про бійців, а тоді – про себе
Марія познайомилася з Русланом на початку березня 2013-го. У нього в Тернополі була невеличка фірма “Віконний двір”, що займалася встановленням вікон і дверей. Марія працювала там офіс-менеджером. А коли почалася війна, Руслан, залишивши всі справи, збирав допомогу для бійців і возив на Схід своїм стареньким бусом.
– Першу допомогу ми відвезли торік у липні батальйону “Золоті ворота”, – пригадує Марія. – Щоправда, до них на передову ми так і не потрапили. Нам зателефонував їхній командир і порадив їхати спочатку до військової частини за Київ, а звідти нас мали супроводжувати бійці, але тоді в Іловайську почалися ті страшні події, “котел”, волонтерів не пускали…
Надивившись на всі жахіття, що несе з собою війна, Руслан зрозумів, що не може більше залишатися в тилу. Останнім поштовхом для нього стало те, що він до себе в Козову на відпочинок, де жив останніх 20-ть років, забрав кількох бійців із батальйону “Айдар” після обстрілів у Станиці Луганській. Це було в жовтні 2014-го, а в листопаді того ж року Руслан пішов добровольцем на фронт і там уже вирішив створити свій батальйон.
– Руслан кілька років після армії працював у міліції в Чернівцях, – розповідає Марія, – тому в нього були військові навики. Він дуже переймався “Вікінгом”, неодноразово їздив до Києва в Міністерство оборони, добивався, щоб його батальйон легалізували, щоб бійці отримували зарплату. Перш за все Руслан дбав про своїх побратимів, а тоді вже думав про себе…
Батальйон “Вікінг” дислокувався у Станиці Луганській і у Сєвєродонецьку Луганської області. Розповідати про війну Руслан не любив, але рідним, щоб не хвилювалися, телефонував щодня.
– Я з ним часто спілкувалася, – каже Марія. – Він був для мене другом, порадником і підтримкою. Руслан був дуже добрим – маленька людина з великим серцем. Чому маленька? Бо Руслан був худий і невисокого зросту. А ще у нього була чудова риса: він завжди в людях шукав тільки хороше і вірив, що коли хтось оступається, йому потрібно дати шанс виправитися…
…Поховали Руслана Шпека 19 липня у селі Нем’яч Львівської області, звідки він родом і де живуть його батьки. Служба Божа і прощання з Героєм були у місцевій церкві. В останню путь провести загиблого зійшлося чи не все село, бойові побратими, а з Козови приїхала колишня дружина Оксана з їхнім 16-річним сином Назаром. Вічна пам’ять…
ірина КОШІЛЬ
