ХХ століття. Вулиця Доли у Тернополі була оточена руїнами і бур’янами. Якось ми помітили, що з трави виглядає чорнявий хлопчик років чотирьох.
Ми до нього, а він — навтьоки. Але не біг, а повз — якось так знесилено. Ми подалися за незнайомцем. Там, у глибині кущів і бур’янів, лежала молода жінка, до грудей вона тулила немовля. Побачивши нас, жінка стала дорікати старшому сину:
— Що, виліз таки? А я ж так просила — не показуйся людям.
Хлопчик байдуже слухав маму. Ми вже знали — ця байдужість від голоду. Жінка благально дивилася на нас.
— Біда дітки, ой. яка біда… Ми приїхали з Винниці. Донька по дорозі померла з голоду. Чоловік подався щось поїсти роздобути. А я тут з дітьми чекаю. Може, чимось допоможете?..
Ми кинулися по домівках. Але що можна було знайти там, коли хліб з’їдався ще по дорозі з магазину і кожна картоплина була ледь не на вагу золота. І все ж… Владик Бортник приніс жменьку пшоняної каші — в кульку із газетного паперу. Владик Вовчанич — варену ворону. Він добре стріляв, а мама його доводила, що смачнішого м’яса, як вороняче, нема. Я зміг роздобути лише великий цукровий буряк…
Читайте також: Це нововведення працюватиме на тернопільських кладовищах
Боже, як накинулися на цю їжу наші нові знайомі! Повернувся і глава сім’ї — у широких галіфе, без чобіт, у галошах. Чоботи, мабуть, уже давно обміняв на такий-сякий харч. Розповів, що пройшов усю війну танкістом, кілька разів горів у танку… Зараз роздобув половину відра картопляних лушпайок.
…Через день на вулиці Доли роздався сильний вибух. Виявилось — загинули танкіст і вся його сім’я. Розвели багаття. І туди якимсь чином потрапили міна чи граната…
Я й досі впевнений: танкіст навмисне це зробив… Він не міг дивитися на голодні муки дітей і дружини.
ВОЛОДИМИР СУШКЕВИЧ, “Топільче”: про Тернопіль і тернополян
