Історію Василя Безущака — ветерана УПА із села Горішня Слобідка, що на Монастирищині, унікальною не назвеш. Але від усвідомлення того, що вона, власне, типова, стає страшно… Майже кожна галицька родина має що розповісти про героїчний шлях своїх батьків, дідів, сестер, братів… Збройна боротьба, тюрми, катівні, висилки, а після повернення на рідну землю — відмова у прописці, відсутність житла, приниження радянськими бюрократами, некваліфікована, найважча, найгірш оплачувана праця на своїй і не своїй землі…
«По-іншому вчинити не міг»
Коли Василь Безущак вступив до лав УПА, йому не було ще й 16-ти. Але надворі йшов страшний 43-ій рік і часу на роздуми не було…
– Як нині пам’ятаю хатину на околиці, де ми тоді збиралися, — розповідає Василь Онуфрійович. — Люду набилося — хмара! І як присягу на вірність Україні в зимовому засніженому лісі давали — пам’ятаю… Я тоді хоч іще дуже молодий, а по правді, то взагалі малий був, все рвався в бойову групу — у відділ “Бистрого”. Але мене наші хлопці попросили залишитися в окупованому німцями селі станичним — треба, казали, щоб свої люди тут були. Я разом з двома побратимами пройшов курси станичних і надалі усі вказівки отримував від зв’язкових через пароль…
Нині Василеві Онуфрійовичу Безущаку 89, уже кілька років — незрячий, здоров’я нема навіть за хвіртку вийти… Але, хоча з тих часів минуло понад півстоліття, точно пам’ятає усі паролі, псевда, час і місце зустрічей із побратимами.
– Це тому, що такої “розкоші”, як записати щось, у нас не було, – розповідає, — то й мусив усе те у голові тримати. А потім, коли гнив у тюрмі чи трясся тижнями напівмертвий в ешелоні на Сибір, перебирав усе те в пам’яті, аби з розуму не зійти…
— Невже ні разу не пошкодували, що подалися до УПА? — запитую.
– Та як?! — аж викрикує. – Ти знаєш, яка черга до тої хати, де ми мільдувалися, була?! Та тоді всі хлопці з села до УПА рвалися, навіть мій тато 1901-го року народження записалися… Боже, що я зазнав і вони коло мене… — втирає сльози. – Я знав, що заплачу або життям, або свободою… Але вчинити по-іншому не міг…
Енкаведист… вподобав хату
У 1946-ому по нього прийшли. У селі тоді вже стояли совєтські гарнізони, і за доносом “добрих” людей його заарештували. Далі — тюремні застінки в Чорткові, нелюдські побої та катування… Майже щоночі допити, часто безперервно протягом семи-восьми годин. З розмаху кидали об стіну, аж вухами йшла кров, били до непритомності, заганяли під нігті голки.
– Бачиш, мені вже 90, а ще волосся на голові маю… – каже Василь Безущак. – А тогди, в тюрмі, мені було 18, а на голові — жодної волосинки, один суцільний страшний струп… То уявити — і зрозумієш, як мені було… Дуже мене били, аби випитати, хто мене в організацію привів, хто в нас за старшого був, але я їм ніц не сказав… Присудили мені 10 років. А що хтось з енкаведистів поклав око на нашу батьківську хату, то дали ще й конфіскацію майна… Зразу по мені вивезли на Сибір родину — маму з татом, брата Романа і навіть маленьких трирічних близняток Тараса і Олю. Їх вислали в Хабаровський край, а мене з іншими “політичними” — у Красноярський край. Їхали туди три тижні, на всю дорогу нам кинули кілька мішків сухарів, ото й усе. Коли доїхали, я так охляв, що й порога не годен був переступити… Потім — каторжна праця: валили ліс, будували дороги. Більшість засуджених була із Західної України. Освічені, інтелігентні, багато студентів… Щоденно по 12 годин важкої праці, короткий відпочинок у камері, вся їжа — хліб, вода та баланда. Від виснажливої праці, недоїдання і хвороб за рік загинуло більше половини в’язнів. А потім нас відправили аж до Казахстану, на будівництво. Радянська влада так нас, “бандерівців”, боялася, що навіть після закінчення терміну мене не відпустили додому — казали їхати або в Новосибірськ, або на спецпоселення до батьків.
Після викриття культу особи Сталіна почався перегляд справ засуджених. Прискіпливі перевірки, допити комісії. І нарешті навесні 1956 року – довгоочікувана довідка про “нецелесообразность дальнейшего содержания в заключении”… Але вдома ніхто не чекав. Рідні були ще на висилці, у батьківській хаті давно жили чужі люди. Роботи “неблагонадійному” також ніхто не давав… Довелося їхати у пошуках хліба насущного аж на Дніпропетровщину. Лише за півроку усій родині пощастило зібратися разом.
Життя за межею бідності
З часом Василь Онуфрійович одружився, разом з дружиною виховували трьох синів і доньку.
– Вже півтора року, як жінки не стало, мушу вчитися давати собі раду сам, — втирає скупу сльозу чоловік. – Кілька разів на тиждень приходить дочка, вона в Рідколіссі живе, якоїсь зупи принесе…Але їй теж важко: 30 років відробила, вже 55-ть буде, а пенсії все не дають… А в неї дочка – 19 років, треба на ноги ставити… Живемо всі на мою пенсію та ще на допомогу сина-інваліда… А синові потрібна реабілітація двічі на рік.
Двоє старших синів ніде не працюють і не одружені. У хаті бракує жіночої руки. Але дідусь не нарікає. Він ні в кого нічого не просить. Дивується і тішиться, коли вже після інтерв’ю приносимо йому пакунок з продуктами. “Та я його знаю добре, — відгукується продавчиня з сільської крамниці, запитавши, для кого беремо гостинці. — Раніше ще сам міг сюди придибати. Брав цукор, крупи, хліб… Знаєте що? Візьміть йому ще ковбаси — ковбаси він ніколи не купував…”
оксана СМІЛЬСЬКА
