Уже три тижні військова медсестра Тетяна Іриця із села Великий Глибочок, що в Тернопільському районі, наполегливо вчиться ходити на протезах.
І їй це чудово вдається! Лікарі дивуються неймовірним зусиллям тендітної жінки з сильним характером. Після страшної події — 13 жовтня минулого року Тетяна потрапила під потяг і їй відтяло ноги — вона не зневірилась, не поставила на собі хрест, а відкрила у собі друге дихання. Отримавши протези, нині жінка проходить курс реабілітації у Львівському протезному заводі і, дасть Бог, незадовго повернеться додому.
— Пані Тетяно, як почуваєтесь?
— Усе в мене добре! Зробили протези, вже навчилася ходити, щоправда, з підлокітником, але згодом буду відкидати по одному й бігатиму. Коли постало питання протезування, я обрала Львівський протезний завод. За кордон я не хотіла їхати. Усе-таки Львів під боком, коли треба, можна звернутися до фахівців з обслуговування протезів.
— Чи держава надала обіцяну допомогу на протезування?
— Мої протези та комплектація до них — німецького виробництва, коштують десятки тисяч доларів, та держава, завдяки клопотанню волонтерів, надала мені їх безкоштовно. Це мій другий шанс! Тільки півроку тому це сталося, а я вже нормально ходжу, хоча у мене були дуже важкі травми. Те, буде людина ходити чи ні, залежить від її прагнення. Я звикла до гіперактивного способу життя — мені потрібно бути всюди і швидко, тому докладаю зусиль, аби жити так, як і раніше.
— Про той страшний ранок волієте не згадувати?
— Згадую. Я все пам’ятаю: як мене закинуло під потяг, як протягло вперед, а потім — назад…
— Коли ви тільки прийшли до свідомості після коми, про що подумали?
— Я — реаліст: нема — то нема. Отже, лікарі нічого не могли вдіяти, так мало статися… Людей з такими травмами чимало — життя на цьому не зупиняється, лише стає трохи іншим.
— Чому насправді все так сталося?
— Ішов дощ, сніг, і я одягнула шапку, капюшон, та ще й обмоталася шарфом. Коли їде потяг — земля трясеться, а от вантажну маневрувальну платформу не чути… Писали різне: що я по телефону розмовляла, що була в навушниках — усе це неправда. Тим переходом через залізницю я ходила все життя. Там і літні люди ходять, і школярі, адже так набагато швидше. Щоб дійти до маршрутки чи до магазину, через село треба йти 40 хвилин, а через колію — 15.
— Чи після того залізничники вжили якихось заходів безпеки?
— Нічого не зробили, навіть маячка не ставлять, коли виїжджає платформа. Начальство залізниці ще раніше билося в груди, що облаштує міст через колію, але обіцяли-обіцяли, на тому й сталося. Там конче потрібен міст, адже погана видимість через поворот, огорожу з плит і зарослі. Я не могла відстрибнути вбік, бо, щоб побачити платформу, треба стати між рейками і глянути. Тільки я зробила крок, як мене відразу “підмело” під платформу…
— Знаю, що у цей непростий час поруч з вами завжди чоловік Олександр… Хто ще вас підтримує?
— Олександр завжди зі мною. Час від часу відлучається, аби провідати нашого 4-річного синочка Павлика. Усі мене підтримують: і батьки, і рідні, і друзі, і колеги з військової частини, і волонтери. За це я вдячна їм — не дали впасти духом!
— Повернетесь на роботу до військової частини?
— Не буду загадувати наперед… Час покаже.
— Ви раніше їздили на фронт як військова медсестра, рятували наших бійців. Пройшовши непросте особисте випробування, можливо, зможете колись допомагати потерпілим в АТО з такими ж травмами…
— Побачу, як складеться життя, та однозначно буду щось робити, при можливості — допомагатиму іншим. У мене є життя, а отже — можливість іти вперед!
Джерело: НОВА Тернопільська газета
