Яна Шкуратова: «Все життя зібрала в одну валізу за 15 хвилин»

– Якби мені два роки тому хтось сказав, що я все покину і переїду до Тернополя, я б подумала, що він якийсь хворий… – каже переселенка із Луганська Яна Шкуратова.

До Тернополя вона приїхала торік 4 червня. У Луганську, де Яна з чоловіком мали магазин стоматологічного обладнання, покинула будинок та власний бізнес.
– Стоматологічне обладнання ми постачали по всій Луганській області. Спершу, коли тільки поставили блокпости, ще було нічого, а потім, коли у тебе могли забрати автівку і навіть розстріляти, стало страшно. Якось я сказала чоловікові: «Я не хочу, щоб одного дня моя дитина не дочекалася батьків…» Два тижні до свого від’їзду з Луганська ми не працювали – вичікували. Але, коли біля обласної адміністрації розірвалася ракета, вирішили тікати.

Хотілося втекти якнайдалі від Луганська

  Їхати з Луганська машиною було небезпечно, а тому Яна вирішила, що вона з тіткою і дітьми поїдуть потягом, а чоловіки – на машинах.
– Вранці ми з чоловіком пішли на «Нову Пошту», щоб відіслати частину речей, а за півгодини телефонувала тітка і сказала, що через дві години перекриють вокзал і ми не зможемо виїхати,  – розповідає Яна. – Квитки у нас були аж на півдванадцяту ночі. Довелося їхати усім машиною. Збирали все, що під руку попадало…
Все життя –  в одну валізу за 15 хвилин.  Про те, як ми їхали, навіть згадувати не хочеться. Мій дядько за ті кілька годин посивів… Аж на Харківщині стало трошки легше, відчули себе у відносній безпеці. Мені було байдуже, де опинюся, просто хотілося якнайдалі втекти з Луганська. Мали можливість залишитися в Києві, але паніка була такою сильною, що ніяк не хотіла там залишатися. Тоді нам дали номер телефону Сергія з Автомайдану, який допоміг облаштуватися в Тернополі. Спочатку кілька днів жили у готелі «Братислава», а потім нам дозволили пожити на проборстві в Острові. Отцю Мирославу, який взяв нас до себе, буду до кінця життя вдячна за доброту. Звичайно, ми могли б виїхати до Росії і це було б менше нервів і грошей. А так тільки на дорогу ми витратили 8 тисяч гривень. Але я не шкодую, краще так, аніж у чужій країні, яка є агресором.

«Ви жива, то платіть!»

Перші три місяці Яна не могла прийти до себе.
–  Найважче було прийняти, що все втратила. Якщо в Луганську  заробляла кілька тисяч гривень на день, зате тут часто не було що їсти, – зізнається жінка. – Багато знайомих, які покинули Луганськ, були змушені повернутися, тому що не могли себе прогодувати в чужому місті. Казали: «А яка різниця, як помирати – від голоду чи від кулі?» Страшно чути такі речі…  Звичайно, у Тернополі ми ніколи не вийдемо  на той рівень, як ми жили у Луганську.  Коли в Тернополі я закривала підприємство, мені пропонували тут розвивати бізнес, але це майже нереально. У Луганську п’ять років його будувала, а Тернопіль значно менший за Луганськ і люди тут незаможні. Не знаю, скільки років потрібно, щоб зарекомендувати себе і налагодити бізнес. Тому я відразу полишила цю ідею.
   В Острові півроку працювала в магазині. За 120-140 гривень, що отримувала за день, ми всі жили – син, я з чоловіком, тато, мама і бабуся. Чоловік їздив до Києва на роботу, але на першій роботі йому не заплатили, а на другій усе, що заробив, пішло на прожиття і дорогу, залишилося менше тисячі… Словом, все погане на раз… Дякую Богу і добрим людям, які в той час нас не покинули. Хто приносив консерви, хто – сало, хто – дітям фрукти, хто – молоко… У нас ще кредит – щомісяця по три тисячі треба сплачувати… Ми просили відстрочку в банку, але марно… Кредит оформлений на фізичну особу, а не на підприємця, тож у банку сказали: «Ви жива, то платіть!» Бувало, заплатимо кредит і вже на хліб не залишалося. Найважче було пояснити чотирирічному синочку, що не можу купити смачного, бо нема за що. Він ще й досі запитує, коли війна в Луганську закінчиться…

 «Коли ми дідусю передали ковбасу, він заплакав…»

 У Луганську залишився 87-річний дідусь Яни. Покидати домівку не хотів нізащо.
– У дідуся в голові не вкладалося, як може покинути дім, який стільки років будував власними руками. Як ми не переконували, але марно, – розповідає Яна. –  Спілкуємося з ним по телефону. Час від часу надсилаємо йому посилки з їжею, бо не мав що їсти, сидів голодний. Коли сказали, що поклали йому ковбасу, він розплакався, сказав, що забув, як вона пахне… Нещодавно дзвонив, казав, що варення закрутив. Сумуємо за ним дуже, кличемо до нас, але дідусь ніяк не хоче.
 У вересні Яна вдруге стане мамою.
– У нас з чоловіком п’ять років не було дітей, – розповідає переселенка. – Лікарі запевняли, що я ніколи не зможу стати мамою. Коли вперше завагітніла, була на сьомому небі від щастя! Тепер, коли Бог дав знову можливість стати мамою, я, не вагаючись, прийняла Його дарунок. Кажуть, що буде знову син. Чоловік хоче ще доньку (усміхається).
 Знаєте, попри все, що нам довелося пережити за цей рік, я навчилася довіряти Богові. Раніше я так не цінувала те, що в мене є. Могла купити все, що хотіла, і ні в чому собі не відмовляла. А тепер, хоча я багато чого не маю, стала спокійнішою, знайшла мир і гармонію в душі. Якщо Бог щодня годує птахів, то і для мене знайдеться. Як часом не буває важко, але якось знаходяться гроші, щоб заплатити кредит і за квартиру. До речі, помешкання знайти дуже важко. Тернополяни чомусь з великим острахом ставляться до переселенців. Чоловік помалу налаштовує  співпрацю із нашими колишніми клієнтами. Збираємо якось по крихті і заспокоюємо себе, що врешті-решт війна закінчиться…

оксана СМІЛЬСЬКА