Автор книги – Євген Йосипович Бліхар, ще у 2006 році відійшов у вічність, а зібрання його споминів і роздумів у магічно-мистецький спосіб оживило цю непересічну людину.
Тож ті, хто знав і шанував за життя відомого фтизіатра, доктора наук, професора, звіряли власні спогади і судження із опублікованими в книзі розповідями. А ті, хто, можливо, вперше почув прізвище автора, з цікавістю гортали сторінки книги і знаходили на них чи то історичні зліпки, чи барвисті образки, на яких закарбований такий різний, але такий рідний кожному Тернопіль.
На сторінках книги автор описує життя Тернополя у 1930-их роках, своє навчання у школі св. Казимира та українській гімназії. Досліджує корені свого родоводу, згадує братів Бліхарів, котрі в другій половині XIX ст. приїхали до Тернополя, очоливши будівництво залізниці на ділянці Тернопіль — Підволочиськ. Один із тих Бліхарів одружився з українкою з родини Кашуб, їхній син Степан згодом став одним із активних учасників “Міщанського братства”. А от син Степана і Марії – Осип Бліхар отримав фах будівничого і упродовж життя звів у Тернополі багато будівель, серед яких будинок “Міщанського братства” (у ньому сьогодні – обласна філармонія), будинок пожежної команди, гімназію і дві школи (знищені в період Другої світової війни), а також чимало будинків для проживання…
Книга щедро пересипана власними назвами, що викликають теплі емоції у тих, хто цікавиться історією міста: Захоронка (дошкільний навчальний заклад для маленьких українців), вулиці Панська і Руська, Перля і Оболоня, площа Собєського, пам’ятник святій Теклі – покровительці Тернополя… усіх годі й перелічити! А поміж теплими дитячими і юнацькими спогадами автора дуже влучно вплетені уже сформовані роздумування громадянина, українця, патріота про живучість українського духу, про генетично успадковану українцями національну ментальність, глибокі настанови сучасникам і нащадкам:
“Пора українцеві пробудитись від гіпнотичних навіювань, позбутися хохляцького синдрому меншовартості, подивитися правді у вічі й визначитись, з ким і куди йти. В цей доленосний час кожен українець повинен усвідомлювати в собі українця, поважати себе, любити свій народ… Бути патріотом України – не означає стати членом партії українських націоналістів, але зобов’язує жертовно, безкорисно служити українському народу. Націоналізм – це порядність. А порядність – це не точка зору, не угода, не змова, це те, що в людини всередині, в її душі і помислах — це її совість. Це те, що людина отримала від дідуся і бабусі. Непорядна людина націоналістом бути не може”.
Презентація книги стала видатною подією і для членів родини Бліхарів. У залі, в якому відбувається експозиція картин Євгена Бліхара (автор книги “Моє життя. Мій Тернопіль” володів ще й талантом художника), помічаємо високу постать Володимира Бліхара:
— Пане Володимире, книгу вашого дідуся тільки-но презентували тернополянам, а ви, чули ми, вже отримали звинувачення, що “піаритесь” на історії свого роду…
— Ми в родині знали, що можемо отримати схожі закиди. Та я маю тверде переконання, що, заявляючи про свою причетність до відомого роду, людина бере на себе зобов’язання володіти якостями, схожими до тих, що були притаманні її дідам та прадідам. Мої прадіди будували Тернопіль, тож у нашій родині здавна культивується почуття обов’язку, честі і порядності у ставленні до рідного міста і його мешканців. Те, що я є внуком видатного діда, зобов’язує мене бути його достойним нащадком: не красти, не брехати, а брати на себе відповідальність і безкорисливо служити громаді.
тамара КАПИЦЯ
